Генрик Сенкевич - Quo vadis

– Хочете мене покинути? – запитав Вініцій.

– Хочемо покинути цей дім, у якому нас може дістати рука префекта міста. Товариша твого вбито, ти ж, могутній між своїми, лежиш поранений. Не з нашої ж бо вини це сталося, але на нас мусить упасти помста закону…

– Переслідування не бійтеся, – сказав Вініцій. – Я вас захищу.

Крисп не хотів йому відповідати, що йдеться не тільки про префекта й поліцію, але ж не мають довіри й до нього також, отож хотіли б убезпечити Лігію від його зазіхань.

– Пане, – сказав, – права твоя рука здорова – тож ось таблички і стиль: напиши слугам, аби прийшли до тебе сьогодні ввечері з ношами й однесли тебе до твого дому, в якім тобі буде зручніше, ніж серед нашого убозтва. Ми тут мешкаємо в бідної вдови, скоро надійде вона із сином своїм – і той хлопчик однесе твого листа, ми ж мусимо всі шукати іншого притулку.

Вініцій зблід, зрозумів-бо, що хочуть його розлучити з Лігією, і коли втратить її знову, то може ніколи в житті її не побачити… Розумів, правду кажучи, що між нею і ним виникло багато питань, з огляду на які, бажаючи нею заволодіти, мусить шукати якихось нових шляхів, про які не мав іще часу думати. Розумів також: хоч що б він сказав цим людям – хоч би їм заприсягнувся, що поверне Лігію Помпонії Грецині, – вони мають право йому не повірити і не повірять. Адже міг це зробити вже давніше; адже міг, замість того щоб переслідувати Лігію, з'явитися до Помпонії і заприсягнутися їй, що відмовляється від гонитви, в такім разі сама Помпонія відшукала б і забрала назад дівчину. Ні! Відчував, що ніяка словесна відмова не втримає їх, ніяка врочиста клятва не допоможе, тим паче, що як не християнин міг би їм хіба заприсягнутися богами безсмертними, в яких сам не дуже вірив і яких вони вважали за злих духів.

Відчайдушно прагнув, одначе, задобрити і Лігію, і тих її опікунів у будь-який спосіб, але на те потрібен був час. Турбувало його також і те, щоб хоч кілька днів дивитися на неї. Як потопаючому кожний уламок дошки або весла видається порятунком, так і йому видавалося: за ті кілька днів зуміє, може, сказати їй щось таке, що його до неї наблизить, або, може, щось придумає чи раптом щось складеться сприятливо.

Отож, зібравшись із думками, сказав:

– Послухайте мене, християни. Вчора був я разом з вами в Остріані і слухав проповідь вашої віри, але хоч би її й не знав, ваші вчинки переконали мене, що ви люди чесні й добрі. Скажіть удові, що мешкає в цьому будинку, хай залишається в ньому, ви залишайтеся також і мені дозвольте залишитися. Нехай цей чоловік (тут перевів погляд на Главка), який є лікарем або принаймні знається на перев'язуванні ран, скаже, чи можна мене сьогодні переносити. Я хворий і маю зламану руку, яка мусить хоч кілька днів лишатися нерухомою, – а тому оголошую вам, що не рушу звідси, хіба що мене винесуть примусово.

Тут замовк, бо в пошкоджених грудях забракло повітря, Крисп же сказав:

– Ніхто не вчинить, пане, примусу проти тебе, ми тільки підемо звідси, щоб уціліли наші голови.

На це не звиклий до спротиву молодик нахмурив брови і сказав:

– Дозволь мені перепочити.

За хвилину повів далі:

– Про Кротона, якого вбив Урс, ніхто не запита, він мав сьогодні їхати до Беневента, куди викликав його Ватиній, отже всі думатимуть, що він поїхав. Коли ми з Кротоном заходили до цього будинку, не бачив нас ніхто, крім одного грека, який був із нами в Остріані. Скажу вам, де мешкає, приведіть мені його – я ж накажу йому мовчати, бо тому чоловікові я плачу. Додому до себе напишу листа, що поїхав теж до Беневента. Якщо ж грек уже дав знати префектові, я заявлю йому, що Кротона сам убив і що це він зламав мені руку. Так зроблю, – присягаюся тінями моїх батька й матері! – а отже, можете тут залишатися спокійно, бо жодна волосина не впаде з голів ваших. Приведіть мені скоріше грека, якого звати Хілон Хілонід!

– Отже, Главк залишиться біля тебе, пане, – сказав Крисп, – і разом із вдовою буде за тобою доглядати.

Вініцій нахмурив брови ще дужче.

– Послухай, старий, що я тобі скажу, – мовив він. – Маю бути тобі вдячним, і видаєшся ти мені добрим і чесним чоловіком, але не говориш мені того, що в тебе на дні душі. Ти боїшся, щоб я не викликав моїх рабів і не наказав їм забрати Лігію? Чи не так?

– Саме так! – відповів із певною суворістю Крисп.

– Тоді зваж, що з Хілоном розмовлятиму при вас і що при вас напишу листа додому, що поїхав – і що інших посланців, окрім вас, потім не буде… Поміркуй сам і не дратуй мене більше. – Тут скипів, і лице його скривилося від гніву, і заговорив сердито: – Невже ж ти думав, що я заперечуватиму своє бажання залишитись, аби її бачити?.. Дурень би здогадався, хоч би я й заперечував. Але примусово не буду її більше брати… Тобі ж скажу щось іще. Якщо вона тут не залишиться, то цією здоровою рукою позриваю пов'язки з руки, не їстиму, не питиму – й нехай смерть моя впаде на тебе й на твоїх братів. Навіщо ж мене лікував, чому ж не наказав мене вбити?