Генрик Сенкевич - Quo vadis

«Якщо не потраплять до її схованки і нароблять галасу, то її сполохають».

Й думка про те, зрештою, не була йому прикрою, бо розумів, що в такому разі він знову знадобиться Вініцію і знову зуміє видобути з того чималу кількість сестерціїв.

«Хоч що б вони вчинили, – мовив подумки, – вчинять на мою користь, хоч жоден із них про це не здогадується… Боги, боги, дозвольте мені тільки…»

І раптом замовк, бо здалося, що із сіней щось виглянуло, тож, притиснувшись до стіни, почав стежити, затамувавши подих.

І не помилився – із сіней висунулась до половини якась голова й почала роззиратися довкола.

За хвилину зникла.

«То Вініцій або Кротон, – міркував Хілон, – але, якщо викрали дівчину, чому вона не кричить і чого виглядають на вулицю? Люди так чи інакше зустрінуться, бо, поки дістануться Карин, у місті почнеться рух. Що це? Присягаюся всіма безсмертними богами!..»

І враз рештки волосся на його голові стали дибом.

У дверях показався Урс із перекинутим через плече тілом Кротона і, роззирнувшись іще раз, побіг із ним порожньою вулицею до ріки.

Хілон приліпився так до стіни, як шмат штукатурки.

«Згину, якщо мене помітить!» – подумав.

Але Урс пробіг швидко повз ріг і зник за наступним будинком. Хілон же, не чекаючи довго і цокаючи з переляку зубами, побіг у глиб поперечної вулички з такою прудкістю, яка могла бути дивовижною навіть для молодого.

«Якщо, повертаючись, помітить мене здалеку, то наздожене і вб'є, – мовив собі. – Порятуй мене, Зевсе, порятуй, Аполлоне, порятуй, Гермесе, порятуй, християнський Боже! Я покину Рим, повернуся в Месембрію, тільки вирвіть мене з рук цього демона».

І той лігієць, який убив Кротона, видавався йому в ті хвилини дійсно якоюсь надлюдською істотою. Біг і думав, що то може бути якийсь бог, що прибрав собі подобу варвара. Зараз вірив у всіх богів світу й у всі міфи, з яких кепкував у звичайний час. Майнула в нього також думка, що Кротона міг убити християнський Бог, і знову волосся ставало дибом у нього на голові від думки, що вступив у суперечку з такою силою.

Тільки пробігши кілька завулків і помітивши якихось робітників, що йшли назустріч, дещо заспокоївся. У грудях забракло йому повітря, тож сів на порозі будинку і почав краєм плаща витирати спітнілого лоба.

«Старий я вже й потребую спокою», – сказав.

Люди, що йшли назустріч, звернули в якусь бічну вуличку, і знову огорнула його пустка. Місто ще спало. Вранці рух починався раніше саме в заможніших кварталах, де раби в домах багачів змушені були вставати вдосвіта, в тих же, де мешкав вільний люд, який годувався коштом держави, тож байдикував, прокидалися, особливо взимку, досить пізно. Хілон, просидівши якийсь час на порозі, відчув, як його діймає холод, отже підвівся і, переконавшись, що не загубив гаманця, що його отримав од Вініція, вільнішим уже кроком попрямував до ріки.

«Може, де побачу тіло Кротона, – мовив собі. – Боги! Цей лігієць, якщо він людина, міг би протягом року заробити мільйони сестерціїв, бо коли Кротона задушив, як щеня, то хто ж його здолає? За кожний виступ на арені йому б дали золота стільки, скільки важить сам. Ліпше він стереже цю дівку, ніж Цербер [228]– пекло. Але хай його також те пекло проковтне! Не хочу мати з ним справи. Занадто вже він костистий. Як же тут бути? Сталася річ страшна. Якщо він такому Кротону поламав кістки, то, певно, й душа Вініція квилить над тим проклятим будинком, чекаючи похорону. Присягаюся Кастором! Він усе-таки патрицій, друг імператора, родич Петронія, відома в усьому Римі людина і військовий трибун. Його смерть не зійде їм з рук… Коли б мені, приміром, сходити до табору преторіанців або до стражників?..»

Тут замовк, поміркував, але за хвилину сказав:

«Горе мені! Хто ж привів його до цього будинку, якщо не я?.. Його вільновідпущеники й раби знають, що я до нього приходив, а деякі знають, з якою метою. Що буде, коли звинуватять мене, що я зумисне вказав йому дім, у якому спіткала його смерть? Хоч би й з'ясувалося потім у суді, що я її не хотів, і так скажуть, що я її спричинив… А він же патрицій, отже ні в якому разі мені не уникнути покарання. Та коли б я потай покинув Рим і подався кудись подалі, то викликав би тим велику підозру».

І так, і так було погано. Лишалося тільки вибрати, котре лихо менше. Рим був величезним містом, одначе Хілон відчував, що може йому в нім бути затісно. Бо всякий інший міг би піти просто до префекта стражників, розповісти, що сталося, і, хоч би й упала на нього якась підозра, чекати спокійно слідства. Та все минуле Хілона було таким, що більш близьке знайомство чи то з префектом стражників, чи то з префектом міста мусило б завдати йому вельми серйозних неприємностей, а на додачу посилити всілякі підозри, що могли б спасти на думку чиновників.