Генрик Сенкевич - Quo vadis

Година була рання, і на подвір'ї жодної душі. Мабуть, у всьому будинку ще всі спали, крім тих, які повернулися з Остріану.

– Що будемо робити, пане? – запитав Кротон, зупинившись.

– Чекаймо тут; може, хтось з'явиться, – відповів Вініцій. – Не треба, щоб нас побачили на подвір'ї.

Але водночас подумав, що порада Хілона була слушною. Коли б мали кільканадцять рабів, можна було б оточити браму, яка, здається, була єдиним виходом, і обшукати всі приміщення, а так доведеться відразу потрапити до помешкання Лігії, інакше ж бо християни, яких у цьому будинку не бракувало, могли її попередити, що її шукають. З цього погляду, було небезпечним і розпитування сторонніх осіб. Вініцій хвилину подумав, чи не повернутися за рабами, але тут з-під однієї із запон, яка відділяла житло, вийшов чоловік з решетом у руці й попростував до фонтана.

Молодик з першого погляду впізнав Урса.

– То лігієць! – прошепотів Вініцій.

– Чи маю зараз поламати йому кістки?

– Зачекай.

Урс не помітив їх, бо стояли в темних сінях, і заходився спокійно обполіскувати у воді овочі, що ними було наповнене решето. Очевидно, що після проведеної на цвинтарі цілої ночі збирався готувати з них сніданок. За хвилину впоравшись, узяв мокре решето і зник з ним за запоною. Кротон і Вініцій рушили за ним, упевнені, що потраплять просто до помешкання Лігії.

Але яким же було їхнє здивування, коли зрозуміли, що запона відділяє від подвір'я не помешкання, а інший темний коридор, у кінці якого видно було садочок – кілька кипарисів та миртових кущів – і маленький будиночок, що приліпився до глухої стіни сусідньої кам'яниці.

Обидва зрозуміли відразу, що ця обставина для них є сприятливою. На подвір'я могли збігтися всі мешканці, відособленість же будиночка полегшувала справу. Швидко впораються із захисниками, а радше з Урсом, після чого, схопивши Лігію, так само швидко опиняться на вулиці, а там уже дадуть собі раду. Напевно, ніхто їх не зупинить, а коли б і зупиняли, скажуть, що йдеться про втікачку-заручницю імператора, в найгіршому разі Вініцій назветься стражникам і попросить у них допомоги.

Урс уже заходив до будиночка, коли шелест кроків привернув його увагу, тож зупинився і, побачивши двох людей, поставив решето на балюстраду й повернувся до них.

– І чого ви тут шукаєте? – запитав.

– Тебе! – відповів Вініцій.

І, повернувшись до Кротона, швидко сказав тихим голосом:

– Убий!

Кротон кинувся, мов тигр, на Урса і за мить, перш ніж лігієць устиг отямитись або розгледіти супротивника, схопив його в свої сталеві обійми.

Але Вініцій занадто був упевнений у його надлюдській силі, щоб чекати на завершення боротьби, тож, обминувши їх, кинувся до дверей будиночка, штовхнув їх і опинився в напівтемній кімнаті, освітленій лише вогнем, який горів у коминку. Світло від вогню падало просто на обличчя Лігії. Другою особою, що сиділа коло вогню, був той старий, що супроводжував дівчину та Урса дорогою з Остріану.

Вініцій увірвався несподівано і, перш ніж Лігія встигла його впізнати, обхопив її стан і, піднявши її на руки, рушив до дверей. Старий намагався його зупинити, але він, притискаючи дівчину однією рукою до грудей, відкинув його вільною рукою. Каптур сповз у нього з голови, і тоді Лігія, бачачи таке знайоме, але в ту мить таке страшне обличчя, відчула, як у неї стигне кров і жах стискає горло. Хотіла покликати на допомогу й не могла. Марно намагалася вхопитися за одвірок, аби чинити опір. Пальці її сковзнули по камінню, і дівчина, певно, знепритомніла б, якби не жахливе видовище, яке постало перед її очима, коли Вініцій вибіг із нею в сад.

Урс тримав ув обіймах якогось чоловіка, повністю зігнутого назад, зі схиленою головою і з закривавленим ротом. Побачивши їх, ударив кулаком іще раз по тій голові й одним стрибком, як розлючений звір, опинився біля Вініція.

«Смерть!» – подумав молодий патрицій.

І потім почув, мовби крізь сон, окрик Лігії: «Не вбивай!» – після цього відчув, як щось, наче блискавка, розтиснуло його руки, що тримали дівчину, врешті земля закрутилася під ним, і світло згасло в його очах.

Тим часом Хілон, сховавшись за рогом, чекав, що буде далі, бо цікавість боролася в ньому зі страхом. Думав також, що, коли їм удасться викрасти Лігію, йому буде вигідно залишатися при Вініції. Урбана вже не побоювався, також був певен, що Кротон того порішить. Натомість вважав, що, коли б на порожні досі вулиці збігся народ і християни чи якісь інші люди намагалися б перешкоджати Вініцію, тоді він промовив би до них як представник влади, як виконавець волі імператора, і в крайньому разі викличе стражників на допомогу молодому патрицію проти вуличного наброду й тим заслужить собі нові милості. Однак його не полишала думка, що вчинок Вініція необачний; зважаючи, одначе, на неймовірну силу Кротона, припускав, що може обійтися. «Якщо їм буде зле, сам трибун нестиме дівчину, а Кротон прокладатиме йому дорогу». Але час минав, і його непокоїла тиша в сінях, за якими здалеку спостерігав.