Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Після невеликої паузи, за час котрої вони оглядали один одного, пан Стольник розпочав розмову.

– Що нового у Варшаві?

– Та все по-старому. Недавно був сейм. Шуміли… Зайди життя не дають. Скоро нашій родовій шляхті, здається, не буде місця при дворі.

Така відповідь пана Юзефа одразу припала до серця пану стольнику.

– Ох, правда, правда… Я от давно не був у Варшаві, та й не поїду. Образливо…

– Поговорюють про новий розкол…

– Догралися! Зрештою, воно інакше і бути не може. Ми стали посміховищем всього цивілізованого світу.

Розмова на цю тему продовжувалась ще довго.

Стольник розкошував, обговорюючи давно забуті політичні проблеми. Пан Юзеф був подібних поглядів і у багатьох питаннях погоджувався з думкою стольника – це йому навіть лестило. Врешті-решт стольник таки захопився надзвичайним розумом і красномовством молодого чоловіка і був у захваті від такого несподіваного знайомства. До вечері пан Сангайло закликав дочку і познайомив її з гостем.

Пан Вишневський був вражений незвичайною красою панни… Він протягом всієї вечері не зводив з неї очей, а панна Казимира тремтіла від його погляду і їй, не звиклій до товариства чужих людей, було ніяково і навіть страшно. Весь час вона сиділа, похнюпившись, і нетерпляче чекала закінчення вечері, щоб швидше зникнути у свою кімнату… Пан Вишневський, як видно, викликав у неї неприємне враження.

Нарешті вечеря закінчилась. Стольник зовсім повеселів, сипав дотепами, сміявся, жартував і таки досить набрався різних наливок, старок і угорського вина.

– Я благословляю негоду! – вигукнув він, – тому що завдяки їй у моєму замкнутому, одинокому житті з’явився ясний промінь і я можу відвести душу цікавою розмовою з таким приємним і розумним співбесідником.

– А я невимовно захоплений: по-перше тому, що мені випало завести таке приємне знайомство з родовитим шляхтичем – шановним паном стольником, а по-друге, я тут зустрів диво-красу і полонений принадами божественної його дочки, панни Казимири.

При цьому Вишневський з почуттям поцілував руку панни.

Панна Казимира почервоніла від таких компліментів і мовчки пішла до своєї кімнати. Стольник же з паном Юзефом ще довго бесідували і розійшлися щирими друзями, а прощаючись, навіть міцно обнялися.

Буря і негода втихли. За якийсь час усе замовкло і занурилось у солодкий сон.

Проминув тиждень, а пан Вишневський все ще гостює в палаці стольника. Гість немов причарував пана Сангайла, і той нізащо не хотів його відпускати, все запрошував продовжити гостину.

Аж раптом, одної ночі в палаці стався страшний переполох. Піднято на ноги все населення містечка, зібрано народ навіть з околиці, у всі боки на розшуки відправлено гінців. Розлетілася по околицях нечувана вість: таємничий незнайомець, що гостював у пана стольника, тихцем втік з палацу і викрав його єдину дочку, панну Казимиру. Найдокладніші розшуки і погоня не дали результатів. Всі гінці повертались з недоброю вістю: «Наче крізь землю пропали!» Пан стольник з горя зійшов з розуму. У приступі відчаю він викинувся з вікна верхнього поверху і помер у страшних муках.

Цей жахливий випадок справив на всіх гнітюче враження.

Місцеві урядники організували серйозне слідство, проте воно теж не дало жодних результатів.

Пана стольника поховали з особливими урочистостями у Бердичівському кляшторі, [103]а маєток, аж до повернення спадкоємиці, знову перейшов під опіку королівської скарбниці. Про цей надзвичайний випадок довго ще говорила і розмірковувала навколишня шляхта. Одні казали, що невдячна дочка сама втекла з коханцем, инші стверджували, що насильно викрадена, – словом, всяк фантазував на свій лад, бо дійсної причини ніхто не знав. Та потроху цей випадок почав забуватися, як і все на світі.

Минуло чимало літ.

Багато води витекло з тих пір, багато сталося змін.

До мого батька, а вашого прадіда, блаженної пам’яті уніятського священика Петра Бурчимухи, прийшла одного разу невідь-звідки якась стара мандрівниця і попросила притулку.

За приємними рисами обличчя і добрими манерами можна було здогадатися, що вона не простого, а шляхетського походження. Тихої вдачі, добра, проста, лагідна, старенька одразу заслужила загальну симпатію всієї сім’ї.

Вона пожила у нас трохи і вже хотіла було податися знову у мандри, та ми її так полюбили і звикли до неї, що прийняли як рідну і залишили жити серед нас до самої смерті.