Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Розповідали, що за якусь провину втратив королівську милість і висланий на безвиїзне проживання в своїх добрах.

Потроху він змирився з долею і зажив замкнутим життям відлюдника, часом надміру вживаючи різноманітні старки і наливки, яких у нього були невичерпні запаси у величезних погребах палацу.

Панна Казимира у той час пишно розквітала. Та її молоде життя було дуже вже непривабливим. Не маючи подруг, товариства, не спілкуючись з людьми, постійно замкнута в чотирьох стінах, де вона бачила тільки батька-деспота і злу няню – сварливу, вічно усім незадоволену особу, – породили у дівчини-красуні апатію до всього. Вона постійно сумувала, нічим особливим не цікавилась, та, зрештою, і не мала до того ніякої можливості.

Пан стольник, як і раніше, не приймав нікого з сусідів, хоча спочатку багато хто добивався знайомства з ним. Після кількох невдалих спроб усі якось забули про його існування.

В одну з травневих ночей над маєтком пана стольника вибухнули страшна буря і ураган. Вітер дико ревів і завивав, ламаючи і вивертаючи з корінням старі дерева у запущеному панському саду Сангайла. Блискавка невпинно миготіла, освітлюючи шаленіючу стихію, невпинно, щосекунди лунав страхітливий гуркіт грому, примушуючи тремтіти все живе. Дощ лив, як з відра, безперестану стукотів дробом у вікна жител. У повітрі кружляло листя, зірване вітром з дерев, і солома зі стріх сільських хаток. Млини з тріском замахали крилами, немов руками – здавалось, вони просять допомоги. У хлівах ревла худоба. Горобці неспокійно цвірінькали під дахами, збуджені розбушованою природою. Ворони каркали, перелітаючи з місця на місце, їх зносили шквальні пориви вітру. Свійська птиця теж пробудилась, повиповзала на незвичайне світло блискавки і наповнювала повітря тривожним криком відчаю. А блискавка все блискала і вже зливалась в якесь суцільне матове, зловісне світло. У природі наступав справжній кінець світа. Таку ніч у нас називають горобиною.

У багатьох хатах селяни позапалювали перед святими іконами свічі і, тремтячи від жаху, прислухалися до дикого завивання бурі. Лунав плач наляканих дітей, голосна молитва старих…

А буря все бушує з неослабною силою. Гуркіт грому не вмовкає. Дощ ллє як з відра, потоки, шумлячи з гір, затоплюють вулиці, площі, двори. Невеличка річечка Гнилоп’ята вийшла з берегів і залила найближчі луги і городи.

От в таку ніч до парадного ґанку палацу пана стольника під’їхала елегантна карета, запряжена цугом втомлених коней. Залунали три удари батога і карета зупинилась коло ґанку. З неї поспішно вискочив закутаний у плащ чоловік і нетерпляче вхопився за ручку дзвінка.

Стольник замислено сидів у кабінеті, прислуховуючись до завивання бурі і потроху потягав з невеликого срібного келиха старий мед. А панна Казимира у своїй кімнаті тихо молилася перед образом Богоматері.

Раптом залунав давно не чуваний дзвінок. Це всіх переполошило. Пан стольник здригнувся і голосно гукнув слугу-камердинера.

– Гей, Ваврине, що це значить?!

– Не знаю, ясновельможний пане, – перестрашено відповів старий слуга, – здається, до нас хтось приїхав?…

– Якого то чорта могло принести в таку негоду? Піди, дізнайся!

Слуга вхопив свічку і побіг відкривати заіржавілі двері парадного входу.

Двері зі скрипом відчинились і в коридор ступив незнайомець у плащі.

– Чий це палац?

– Ясновельможного пана стольника, Яна Сангайла.

– А-а, чував… Передай ясновельможному пану стольнику, що шляхтич крові просить у нього притулку на ніч, бо збився з дороги.

– Слухаюсь, вельможний пане.

Слуга, залишивши у коридорі запалену свічку, подався сходами до кабінету стольника доповісти про незнайомця.

– Хай увійде. Приготувати кімнату і доглянути коней, – неохоче розпорядився пан стольник. І подумав собі: «Напевне, якийсь худорідний шляхтич-сусід».

Незнайомець увійшов у передпокій і, доки козачок знімав з нього плаща, сам пан стольник вийшов назустріч з канделябром у руках.

– Маю честь бачити пана стольника? – спитав незнайомець.

– Так, це я. А кого маю честь приймати у своєму домі?

– Шляхтич Юзеф Вишневський; їду з Варшави до себе в маєток, на Україну; негода застала в дорозі, – прошу притулку.

– З Варшави? – здивувався пан стольник. І вже люб’язніше додавши «прошу», ввів гостя у покій. Мовчки вказав на крісло.

Шляхтич, вклонившись, сів. Це був молодий, цікавий чоловік, досить високий, кучерявий брюнет, з чорним, як смола, волоссям і такими ж величезними вусами, молодцювато закрученими догори. Блідо-матове обличчя і великі, круглі карі очі з якимось бистрим, пронизливим поглядом. Одягнений був у розкішний кунтуш, шитий золотом і прикрашений дорогоцінним камінням.