Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Я завмерла від захвату: оттепер уже обов’язково про все довідаюся! Тихенько, на пальчиках обійшла я кімнати і переконалась, що слуги сплять. З завмиранням серця, хвилюючись, наблизилась до дверей кабінету і вхопилась тремтячою рукою за ключ… Повернула два рази… Почувся металевий дзвін пружини і луною облетів порожні кімнати. Я злякалась цього звуку і зі страхом відскочила від дверей. Та потроху оволоділа собою. Ще раз прислухалася… Навколо тиша, як у могилі.

Ввійти – чи ні?!

Я рвонула клямку і ввійшла!..

В цей час мені вчувся важкий стогін, від якого мурашки поповзли по тілу. Свічка, яку я щосили стискала у тремтячих руках, освітила усе своїм тремтливим світлом. І коли я наважилась поглянути довкола, я заклякла від жаху і ледве втрималась на ногах, щоб не впасти. Мої очі побачили неймовірну обставу.

Вся кімната була оббита чорним сукном з якимись білими зображеннями і фігурками: чи то букви, чи то знаки… Навколо немислимий розгардіяш і хаос, так що спочатку неможливо було нічого розібрати. Все було розкидане по підлозі і розвішане на стінах, я помітила між иншими предметами багато поламаних металевих хрестів і якихось символічних зображень попід ногами. По всій підлозі валялась маса людських черепів: впадини їхніх очей світились фосфорним сяйвом. В різних місцях і кутках кімнати стояли у неприродних позах скелети у білих саванах. Я помітила вираз жаху на їхніх кістлявих обличчях зі збитим у ковтуни волоссям. Світильник на підставці з шістьма погаслими чорними восковими свічами у лікоть висотою здіймався майже до стелі. На полицях стояло кілька великих скляних куль і дзбанків, з’єднаних поміж собою скляними трубками. У них кипіла, клекотіла, переливалась якась рідина, що виділяла трупний сморід. Хаотично валялись розламані труни з залишками людських кісток.

Це був воістину кабінет смерті!

А посеред кімнати височіла величезна траурна підставка, на якій лежала розгорнута чорна книга, чорні пергаментні аркуші з білими опуклими незрозумілими буквами, ієрогліфами і зображеннями. Вжахнувшись, я зрозуміла все!

Юзеф був чорнокнижником!

Не пам’ятаючи себе від страху, я схопила ту диявольську книгу, втекла з нею у свою кімнату і кинула у вогонь коминка. Вогонь поглинув її умліока. Пергаментні аркуші затріщали, згорнулись, зморщились. Пролунав жахливий удар грому! З коминка шугнуло червоне полум’я і осяяло усю кімнату, а незабаром воно кинулося на середину покою. У полум’ї ворушились і вистрибували з нього якісь невидані образки чи то людей, чи то звірів із перекошеними обличчями – вони видобували нелюдський плач і зойки.

Не знаю, як я вибігла з замку і опинилась на дворі. Почала кликати на допомогу. Та ніхто не з’являвся. Я перехрестилась і почала голосно читати молитви.

Моментально весь замок перетворився у море вируючого полум’я. Величезні язики вогню виросли попід саме небо. З полум’я все ще вискакували нелюдські образи з перекривленими обличчями. Все це страшенно тріщало, шуміло, пекельно кричало і зойкало.

Знявся страшний ураган, блискавиця пронизувала небо і лунали часті удари грому. А полум’я все розгорялося, здавалося, що з важким смородом горить навіть каміння і земля.

Раптом залунав стукіт копит. Я озирнулася. То мчав на коні Юзеф. Лице його було спотворене жахом, очі налиті кров’ю. Він зіскочив із загнаного коня, який тут же упав і кинувся до мене з криком:

– Казимиро, Казимиро! Що ж ти натворила!

Він хотів, напевно, убити мене, але кров бризнула йому з рота і очей і він упав як стій на землю. Полум’я у відразливому образі людини зі страшним реготом простягло до нього свої вогненні лапи і пожерло його!

Я кинулась навтьоки.

Мене знайшов зомлілою у лісі один бідний селянин і привіз до себе додому. Я довго пролежала у гарячці і маренні. Та почала потроху поправлятися, одужувати і нарешті поправилась цілком. З тих пір я присвятила себе Богу. Багато святих місць обійшла і ревно молилась Богу-вседержителю за прощення гріхів моїх і раба Божого Юзефа. Я ніколи нікому не розповідала про те, що зі мною трапилось. Тепер же, відчувши близьку смерть, я сповідаюсь перед вами. Нікого не було у мене на світі з близьких, а ви доглянули, дали мені, нещасній, притулок і Бог вам за це віддячить. Я благословляю небо, що вмираю тут, де колись жив мій нещасний батько. А тепер прошу закликати до мене отця духівника.

До ранку старенької не стало.

Ось що творилось колись на світі Божому. Так закінчила бабуся свою сумну розповідь.