Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Якийсь «злотник» їхав далеко в своїх торгових справах. І був він чесний єврей. І тому завидки брали бісів, і вони задумали спокусити цього «злотника», їде собі і бачить: посеред дороги лежить хрест. І був він золотий, коштовним камінням оздоблений, і сяяв, і виблискував він перлами, смарагдами, топазами і яхонтами. І розгорілися очі злотника того, і з’явилося бажання в серці його, і думка в голові його – оволодіти коштовним хрестом, і не втримався злотник і взяв… «Мені не буде лиха, а мені пожиток, – думав той злотник, – я перероблю хрест у перстень і сережки, в обручки і брошки, і зроблю на цьому гарний ґешефт», – і обрадувався в серці своєму, і милувався своєю знахідкою той злотник. І не знав він, що це лиш бісівське наслання, і почав думати, куди ту свою знахідку сховати. Покласти в кишеню? Хрест був великий. Запхати в пазуху? Він випаде. В мішок сховати? В ньому «богомілля» лежить, і журиться єврей, злотник той. І скаламутили його біси, вклали в голову йому думку – почепити хрест на шию. І від’їхав злотник на узбіччя, і зайшов за дерево, і за кущі, і почав чіпляти. І була у злотника чудова єврейська борода, бо вона була широка біля підборіддя і вузька в кінці, і заважала борода чіплянню хреста. І розлютився злотник на свою чудову бороду, і вийняв ножиці, і відтяв свою бороду… І зробилося в злотника того погане обличчя, але він не відчував і не підозрював своєї потворності, бо вже затьмарювався розум його. І йде собі злотник далі, і бачить: йдуть люди і спильна дивляться на нього; і він бачить це, і дивився на них, і завважив, що вони переводять погляд з його підборіддя на закучерявлені пейси його. І здогадався злотник, що пейси видадуть його, і вхопився за голову, і сказав собі: «Нащо мені мої пейси?» – і постинав їх. І зрадів злотник, і розвеселився, і без страху дивився на зустрічних людей, і думав, що вже ніщо не видасть його. І даремною була думка його, бо зупинили його люди, і казали:

– Що ти за чоловік?

І він відповідав:

– Ну, що я за чоловік?… Я чоловік…

І вони казали:

– В тебе єврейський стрій, і нема ні пейсів, ні бороди.

І він мовчав. І вони й далі казали:

– Ти, мабуть, дурисвіт?

І злякався злотник, сказав:

– Який я дурисвіт! Я такий же чоловік, як і ви.

І відчепилися від злотника ті люди, і пішли собі далі, і щезли. І коли щезли вони, злотник подумки сказав собі:

– Ой-вей! Вони казали правду, бо мій одяг видасть мене… І мене схоплять, і знайдуть хрест, і скажуть, що я злодій.

І побачив злотник шляхтича з убранням у руках, і зупинив його, і запитав:

– Чи не продасть вельможний пан своє вбрання?

І згодився шляхтич, і продав. І купив злотник убрання гоя, і зняв свій чудовий єврейський стрій, і вдягнувся в стрій гоя, і поїхав, і радів, бо вже був близько до повного затьмарення розуму. І через невеликий відтинок часу в’їхав злотник до якогось дивного містечка, і зустрів людей, що поверталися з костьолу. І дивилися люди на злотника, і оглядали його, і сказали йому:

– Хто ти? Чи не дурисвіт часом, бо в тебе нема ні бороди, ні пейсів, ні довгого капота, ні пантофлів, ні хутряної шапки, і є єврейське обличчя… Хто ти? Чи не дурисвіт часом? А може, злодій і вбивця?…

І сказав їм злотник:

– Ні, не дурисвіт…

І запитали його:

– Чим доведеш слова свої?

І відповідав їм злотник:

– Чим доведу я?

І вони казали:

– Ось костьол, і двері його відчинені, і йде в ньому служба свята…

І сказав злотник:

– Ну-у, що із цього?

І вони казали:

– Ходи з нами, і умочи свої пальці в святу воду…

І затьмарився розум у злотника, і зліз він на землю, і йшов за людьми… Звісна річ, пропадала єврейська душа… І ви гадаєте: пропадала? Оце так!.. Хіба може пропасти наша душа? Не може, бо кількість душ наших визначена, і охороняє нас зоря народу нашого… Не може загинути жодна із душ народу нашого! Ні… І ви скажете мені: «Гинуть, бо стають гоями по вірі своїй». І знову кажу вам: не гинуть, бо в глибині душ своїх вони наші, і вони зберігають любов до нас, і в кінці свого життя розкаюються в помилках своїх, і знов стають нашими, і покриваються гріхи їх стражданнями їх і таємними заслугами на користь нашого… І не загинула душа злотника того. І був йому голос: «Шая!» І обернувся злотник, і побачив: якийсь дивний єврей стояв, і дивився, і кивав головою. І це був найсвятіший реб Лейб-Сурес. І підійшов він до Шая, і подивився на нього. І згадав Шая школу, тору, сім’ю свою і матір свою, чесну Фрейду, і прояснів розум його, і взявся молити Шая найсвятішого цадика. І зруйнував реб чари, і той хрест упав на землю, і був він не золотий з камінням, а мідний, пощерблений. І врятував реб злотника Шая, і була велика радість. І осоромилися вороги наші, і розсіялися, як дим, і та дорога була порожня, і було всього: в повітрі, з шумом і виттям, у присмерку щезали біси. І рознеслася слава про великого цадика, між усіма злотниками та іншими, котрі руками своїми працюють. І потім було нове чудо, велике й славне.