Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

– Тепер ти належиш мені, і ніхто не порятує тебе від мого кохання, – прошепотіла вона, уривчасто дихаючи, у її очах палав дикий вогонь, уста впилися в мої розпеченими обценьками, поцілунок за поцілунком до повної знемоги, аж поки перший золотий промінь ранку не впав до наших ніг.

– Тепер я хочу відпочити, – сказала вона. – Іди і не з’являйся тут до вечора.

Я вийшов з покоїв. Свого коня знайшов на подвір’ї, ворота стояли розчинені навстіж, старого ніде не було видно. Я скочив у сідло і рвонув геть. Та знову повернувся, коли запала ніч. І так щоночі.

Ох, ця жінка, мов зачарований сад. Хто потрапить у нього, знайде там свою згубу!

За кілька днів після цієї дивовижної розповіді Манвед зник. Ніхто не міг з певністю сказати, що з ним трапилося.

Пан Бардоський був переконаний, що диявол забрав його з собою до пекла, а Анеля призналася мені, що мармурова жінка з’являлася їй уві сні, але була зодягнена в кринолін й з пишним шиньйоном на голові. Облесливо усміхаючись, вона сказала їй чистою французькою мовою: «Він мертвий. Я висмоктала з нього усю душу, і тепер знову можу якийсь час розважатися на цій прекрасній землі».

Його слуга запевняв, що пан кашляв кров’ю і на пораду окружного лікаря подався до «Неталії».

Анеля виплакала усі очі й знайшла собі іншого нареченого. Одного дня, коли вона, немов Ніоба, страждала сама у своїй маленькій спальні з квітастими фіранками, несподівано увійшов пан Маврицій Конопка, і цього разу, як не дивно, вона анітрохи не злякалася. Панич пробурмотів щось таке, що мало б виглядати як сватання і мало чим відрізнялося від ліричного вірша, а за чотири тижні вони уже стояли перед вівтарем.

Весілля вдалося на славу, я сам на ньому танцював.

За багато років у Парижі я несподівано побачив в Опері свого друга Манведа. Давали виставу «Роберт-чорт». Я покинув театр саме тоді, коли Бертрам та Аліса ще боролися за свої душі. Тим часом якийсь лакей у блакитній уніформі підкликав до під’їзду театру карету, запряжену двома гарячими огирями, що копитами викрешували іскри. Я зупинився і побачив, як повз мене пройшла статечна пара.

Це був Манвед, він вів під руку даму.

Мій колишній друг був зодягнений в усе чорне, блідий, мов мрець, з глибокими тінями попід очима, які зловісно палахкотіли, волосся закривало чоло. Дама мала маєстатичну поставу, я розгледів тільки її благородний прекрасний профіль, а ще побачив, що вона дуже бліда, навколо її наче виточеної з мармуру шийки вилися черлено-золоті кучері. Вона горнулася в дорогу шаль, та все одно, здавалося, мерзла.

Манведів погляд ковзнув по мені, наче по придорожньому стовпові або ж по глухій стіні. Він не впізнав мене.

Тут надійшов один знайомий паризький художник, котрий знав усе прекрасне жіноцтво.

– Хто вона? – запитав я тихо.

– Якась польська княгиня Тартаковська, – відповів той.

За кордоном усіх наших дам величають княгинями, особливо якщо вони багаті та красиві. Тож я тепер уже й не знаю, чи й справді Манвед тоді схибнувся розумом, чи він просто обвів усіх навколо пальця, а може, й було в тій історії зерно правди!

Співробітник «Киевской старины» у 1882–1883 роках. Оповідання «Реб Лейб-Сурес» було опубліковане в «КС» у 1883 р. т. VI.

Публікується в перекладі Петра Марусика («Хроніка-2000», 1998, № 21–22).

І тепер у нас багато чудових цадиків: реб Янкев-Іцхокль Макаровський, і брати реб Авремеле і Гецеле ржищівські, і реб Іойхінце чорнобильський… вони великі й славні… та що вони перед реб Лейб-Суресом!.. Такого, як він, нема й не буде в нас… Що перед ним гусятинський, ба навіть садигурський цадики!.. Реб Лейб-Сурес!.. Він був… Хіба ви можете судити, який він великий!.. Ось який він був великий…

Коли Адам согрішив, і його проганяли з раю, і коли плакав Адам, і ревними слізьми розливався, тоді зжалився над ним Єгова і дав йому книгу. І що то була книга!.. На першій сторінці її сам Єгова своїми перстами написав імення нашого дивного цадика… Це найсвятіша книга!.. Варто лишень чесному гебрею зберігати цю книгу в своїй хаті, і вона не згорить, навіть якби довкола бушувала пожежа. Ось яка ця книга!.. А реб Лейб-Сурес був сильніший за неї!.. Він був великим обранцем, дивний і славетний цадик!.. І ви гадаєте, що лише «наші» шанували його!.. Його всі поважали, бо найпревелебніші пани радилися з ним… Ви скажете, що й тепер «наші» бувають у хороших панів… Ну, бувають… І що з того?… Вони бувають для того, щоб їсти «трефне» і брудну тварину «хазер»… І вони, аби втрапити до панів, не носять пейсів, підстригають бороди і не просять зо своїх єдиновірців… А реб Лейб-Сурес!.. Він був найсвятіший, і скрізь бував, не підстригаючи пейсів і бороди, і не здіймаючи ярмулки, пантофель і довгого каптура, і бував він у найпревелебніших панів, графів і князів, і вище… У кого вище?… Ви про це дізнаєтесь… І бував він у них не задля свого блага, він бував, щоб просити найпревелебніших панів за наших бідних і горопашних єдиновірців… Реб Лейб-Сурес був великий захисник народу нашого!..