Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Наречений прекрасної Анелі був власником сусіднього маєтку й називався Манвед Вероський, вродливий юнак з міцними зубами, що зблискували з-під коротких чорних вусиків, коротким кучерявим темним волоссям, мрійними очима, завжди у широких штанях, заправлених у високі чоботи, та в сурдуті на шнурування, з ніг до голови у чорному. Він курив сигари, полюбляв переводити розмову на літературу й міг декламувати напам’ять сотні віршів з «Пана Тадеуша» або з «Конрада Валленрода» А. Міцкевича. Найбільше йому була до вподоби історія про Домейка і Довейка, він яскраво вмів передати сварку обох за ведмежу шкіру, навіть старий пан не втримувався від посмішки, по-дитячому зворушливо ховаючи її у своїх сивих вусах.

Був ще й третій юнак, котрий завжди спізнювався, і ця погана звичка стала для нього фатумом, бо до панни Анелі він також спізнився і вдовольнявся тепер тим, що не зводив з неї очей. Досить їй було зробити якийсь рух, він зривався з місця і підносив усе підряд. Хоч і вроїв собі, ніби здатний вгадувати її бажання, не раз траплялося так, що він приносив ослінчик під ноги замість ножиць, або вів вигуляти песика, хоча її вологий погляд просив хустинки. Називався він Маврицій Конопка, орендував неподалік землі, обробляючи їх машинами, та й взагалі, усе робив, як пише книжка. На превеликий подив селян з’являвся у полі не інакше, як у фраку, білій камізельці, лайкових рукавичках, подертих панчохах та бальних мештах. А через те, що приходив, коли ціле товариство уже зібралося, й він докладав усіх зусиль, аби нечутно, ніби привид, увійти досередини, його, звичайно, помічали тільки тоді, як він опинявся посеред кімнати. Пан Конопка вважав непристойним повідомити про свою присутність голосним вітанням чи покашлюванням, тому його поява була завжди такою несподіваною, що всі аж здригалися, за винятком старого пана, котрий щонайбільше міг вийняти з вуст люльку, а це вже багато про що говорило.

Маврицій мав незвичайно вродливе молочного кольору обличчя, яким віддають перевагу зрілі й досвідчені красуні, але яке зовсім не годиться на ідеал дівочих мрій. Через те й випала йому така важка доля вечір за вечором – а зимові вечори в Галичині довгі – грати в карти з паном Бардоським та поважним ад’юнктом, тоді як ми, усі решта, розважали балачками дівчат.

Наречений Анелі з самого початку здобув мою симпатію своїм неперевершеним талантом оповідача. Повністю заполонивши увагу слухачів, він проте не переступав межі скромности, що так високо цінувало у полякові дамське товариство. Ми швидко здружилися, відвідували один одного і часто разом ходили на полювання. Коли втомлені й зголоднілі поверталися з впольованим зайцем до його маєтку, одразу ж на столі з’являвся гарячий чай, а бравий Валентій приходив, щоб зняти наші заболочені чоботи. Тоді не допомагали жодні відмовки, я мусив одягати Манведові сап’янові пантофлі та один з його розкішних халатів, він сам набивав для мене довгу люльку, тож мені не залишалося нічого іншого, як провести ніч під його гостинним дахом.

Не раз він заходився з усілякими витівками, стягав з ліжок лляні простирадла, загортався в них і бродив по будинку, наче привид, зітхаючи та стогнучи, витягав з-під ковдри за ноги Валентія, котрий щиро молився, і спаленим корком малював сонним покоївкам вуса.

Неподалік від маєтку Манведа, на широкому пологому плато, самотньо стояв напівзруйнований замок Тартаків, про який серед народу ходили моторошні легенди.

Якось одного меланхолійного зимового вечора, коли сніг білими примарними пальцями стиха бився у вікно, вітер виводив у каміні сумовиті мелодії, а десь далеко завивав вовк, Анеля завела мову про замок.

– Чи ви вже чули, – почала вона, – що в руїнах хтось живе?

– Кому там жити у спустошених розбитих мурах, окрім воронів та сов, – дуже резолютно відказав пан Гусецький, як і пасує освіченому, знайомому з науками молодому чоловікові.

– І все ж, якщо вірити селянам, там хтось-таки мешкає, – наполягала пані Бардоська.

– Це правда, нагорі бачили старого сивого чоловіка, ніби каштеляна, – продовжувала Анеля. – Він одягнений так, як одягалися сотні років тому. Наші селяни твердять, що йому тисяча літ, а у великій чудово збереженій залі замку стоїть дивовижної краси мармурова жінка з мертвими білими очима. Деколи, уночі, вона оживає і гуляє похмурими коридорами у супроводі численних примар, і тоді чуються дивні голоси: дике виття, жалісний плач, солодкі манливі звуки…