Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Панотець розмірковував про своє та мало що не куняв, а Мартин, склавши руки на животі, пробував уявити собі, яку ж наречену знайшов йому тато. Сонечко припікало і розмлоювало не на жарт. Зненацька оба враз із дяком відчули, що припікає не тільки зверху, а й зі споду. Ледве вспіли вони з брички зіскочити на землю, як за одну хвилю ціла бричка станула в поломіни. Не уже ж котрий то з них обох необачно пустив іскру з цигара в солому на бричку? Солома була суха, як перець; а вітер подував доволі. Ледве живі повискакували та й подушили вогонь на собі, що ймився їхніх гарних свиток. Серед поля опинилися так, що ні краплі води, ні живої людини. Хоч не малий був страх, не затратив Юрій своєї сивої голови – старий, а сухий швидше доскочив землі, як товстий Мартин.

Добре, що повідтинали коні. Горить стара бричка, тільки залізо одлітає. Не було коли й пожалувати старенької, що діждалася такої несподіваної кінчини в дорозі на сватаннє…

– Агі на тебе, Мартине! Лихо нараяло тебе курити отсі бісові цигара, – розгукався Юрій. – Та я зроду не курив тих клятих скрутлів, за моїх часів не бувало такого.

Мартин вхопив кілька разів повітря повним ротом і залопотів:

– Де ж ви бачили, аби я курив? Не курив я.

– Як то не курив? А чого ж воно зайнялося?

– А Бог його святий знає. А не курив. Прошу подивитися – нема в мене ані одного цигара.

Юрій заклопотано засопів у вуса, а дяк скоса глянув на нього й похитав головою:

– О-ой, ще не раз нам той чорт, якого ви вигнали, капості наробить.

– А видите, тату, – додав свого Мартин, – через вас урвалося нам сватаннє.

Так вони й лишили Безручкого на місці, щоби не закрав хто залізо, а самі посідали на коней і поїхали домів верхи, неначе які високородні лицарі. Приїхали наші погорільці під вечір, зчудувалися всі слуги, тільки стара Феська зраділа так, як би то до неї заїхали свати…

– От і вези ту старого кавалєра свататися! Висватати не висватаєш, а тільки попалишся, – заговорив старий Юрій, ступаючи на поріг до хати.

Настала осінь. На другої Пречистої був у Негівцях празник. Душа цілого празнику в пекарні була стара Феська Бараниха, панотцева ґаздиня. Уже десять літ служила вірно Юрію. Не молода по віку, а баба недалеко шістдесяти, але очі світили у неї ще досить живим світлом і швендалася вона, як на веретені.

До панотця з’їхалося чимало гостей. А серед них і шляхетна панночка Вероніка. Тут таки й шепнули Юрію, що варто аби син його до панночки позалицявся, бо хоч вона й немолода, а тепла.

Панночка мала яких трийцять шість років.

В алькирику наклав Юрій синові, що мож у голову.

Горнеться сердешний Мартин до любої Вероніки, хоч на перше око не припала йому до вподоби. Біда тільки, що не звинний. Лишень що хотів заговорити яке солодке слово, на нещастя, закрутило щось у носі, як не чхне, аж вікна задзвеніли.

Вероніка аж стряслася ціла. Юрій аж почервонів і, приступивши нишком ід синові, шепнув:

– Мартине! Не чхай так, Бога ради, бо вичхаєш панну Вероніку геть із хати.

– Агі, – відшепнув Мартин, – як не чхнути, коли закрутило?

Ніхто настільки, як старі панни, не мають дратівливі нерви. Відколи жила Вероніка, то не чула подібного чхання.

А як позасідали кругом столу гості, один зі сватів, що привіз панну Вероніку, шепнув Мартинові:

– Паничу, сядьте крихту коло панночки.

Мартин і справді послухав доброї ради. Але сів на лаву так незручно, що тільки затріскотіло – лава перекинулась, наляканий Мартин вхопився за свою сусідку та й попадали обоє. Потягнули за собою й два тарельці з голубцями і якраз на ясну шовкову сукню панни Вероніки. Панна тільки скрикнула пронизливим голосом, неначе летіла в пропасть і зомліла від страху, побіліла, ні зворухнеться.

Старий Юрій лиш головою похитував:

– Нехай би хто подивився на таке! Не пора тобі, Мартине, засідати побіч панночки.

І хто би засумнівався, що без чортяки й тут не обійшлося?

Нема гіршої біди для попа, як зайти собі в напасть із яким-небудь дідичем. Був на тоді паном у Негівці граф Конарський, молодий та норовистий. З отцем і дідом теперішнього власника довколишніх сіл Юрій жив у згоді, бо вони були чесні пани, не дали нікому ні злого слова. Але молодий граф мав на панотця зуба, бо той ніколи перед ним голови не схиляв. Та до того ще й один із двораків доніс графові, що Юрій не поважає його за те, що циндрить батьківське добро і гуляє та що здалося б і молодому графові чорта вигнати.

– Нажену ж я старому чорта, що не побачить Петрової днини, – розгнівався граф. – Сей час розібрати пасіку!..