Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Народився 27 січня 1836 р. у Львові. Мати Кароліна Шарлотта фон Мазох була донькою професора, ректора університету, а батько – президентом поліції у Львові у 1836–1848 рр. та цісарсько-королівським придворним радником.

Молодий Захер-Мазох прожив у Львові до 1848 р., коли його послали до Праги у німецьку гімназію. В Празі та Ґраці він студіює історію, здає докторат, габілітується і працює до 1860-х років, як приват-доцент. Але незабаром кидає наукову кар’єру і стає письменником. Він багато подорожує, у 1860-х роках перебуває тривалий час у Галичині, де збирає багатющий матеріял для цілого ряду прозових творів з життя українців. На звернення Леопольда до української тематики вплинула українська нянька Ганнуся, яка бавила його народними казками та піснями.

У 1870-х роках Захер-Мазох починає захоплюватися патологічним видом кохання, який нині прийнято називати «мазохізмом». Автор створив цілу галерею жорстоких красунь, які знущаються над своїми коханцями, а ті почуваються щасливими у ролях рабів. Захер-Мазох представляв жінку, як знаряддя демонічної сили для упокорення і мук чоловічого роду.

Помер 9 березня 1895 р. в Німеччині у містечку Ліндґайм.

Оповідання подається в перекладі з німецької Наталі Іваничук за виданням: Леопольд фон Захер-Мазох. Вибрані твори. Літопис. Львів, 1999.

У нас дуже легко знайомляться. У селян двері без замків, а часто-густо немає й самих дверей; ворота панських маєтків також відчинені всім і кожному. Коли надвечір завітає до вас якийсь гість, не побачите ви ні спохмурнілих, ані зляканих облич, не те, що у затишній Німеччині. Нікому із членів родини не спаде на думку потай від гостя прослизнути на кухню і там повечеряти. А у свята, коли звідусіль з’їжджаються родичі та друзі, ріжуть биків, телят, свиней, курей, гусок та качок, і вино ллється ріками, як у гомерівські часи.

Отож і я прийшов до родини Бардоських, як приходить один шляхтич у гості до іншого, без дотримання якихось там умовностей, і невдовзі став навідуватися до них щовечора, їхній маєток стояв на невеликому пагорбі, а одразу ж за ним здіймалися зелені верхи Прикарпаття. Родина Бардоських була дуже милою, та найкращим у цій ситуації виявилося те, що обидві доньки господаря уже мали кавалерів, молодша навіть була з усіма формальностями заручена, тож з ними можна було невимушене розмовляти і навіть (цього у польок не уникнути) позалицятися, не боячись, що тебе відразу потрактують як претендента на руку і серце.

Пан Бардоський був справжнім сільським магнатом, скромним, побожним та гостинним, завжди у веселому гуморі, однак не без тихої гідности, що не потребує жодного зовнішнього способу для свого вияву. Його дружина, маленька, пишнотіла, усе ще гарненька брюнетка, опанувала ним так досконало, як королева Марія-Казимира великим Собєським. Та бували й такі ситуації, коли старий не любив жартувати. Тоді достатньо йому було крутнути свого довгого вуса або рішуче випахкати з люльки сизу хмаринку диму, що скоро перетворювалася на поважних розмірів хмару і огортала його, наче батька богів, Зевса, і уже ніхто не важився йому суперечити. Мені ніколи не доводилося бачити його без цієї довгої турецької люльки, зробленої із червоної глини, з бурштиновим мундштуком, яка ніби промовляє кожному чужинцеві: ти вже більше не в Європі, мій друже, тут саме та країна ранішнього сонця, з якої походить уся твоя мудрість, з живлющих джерел якої черпали усі твої мислителі й поети. Бардоський воював 1837 року під проводом Хлопіцького, а у 1848 був поранений під Шецбурґом. 1863 року він втратив свого єдиного сина, який загинув від удару списом. Про цього хлопця ніколи не заходила мова, але його портрет, прикрашений зів’ялим вінком та запорошеною скорботною стрічкою, висів над ліжком старого між двох перехрещених шабель.

Що стосувалося панночок, то старшу, Кордулю, можна було б назвати цікавою: висока, гарної постави, з розкішним темним волоссям, рівними зубами, сірими очима, в яких гостро світився розум, та обличчям, на якому навіть кирпатий носик та пухкі уста говорили про твердість характеру. Молодша ж, Анеля, була однією з тих неймовірно білошкірих, рожевощоких красунечок, які вічно здаються втомленими, чиї блакитні очі марять навіть наяву і чий глибокий подих звучить, наче зітхання. Саме вона носила на руці обручку.

Познайомився я й з двома юнаками, які завоювали серця цих, таких не схожих між собою, сестер. Кавалером старшої був пан Гусецький, він займав посаду судового ад’юнкта у сусідньому містечку. Молодик без угаву демонстрував свою поважність та рвійність до наук, – що так властиво нашому молодшому поколінню, – був одягнений на французький манір і постійно обсмикував свої білосніжні манжети.