Жан-Жак Руссо - Сповідь

Отже, я згорав від безпредметного кохання, а саме таке почуття, можливо, понад усе виснажує сили. Мене турбувало й мучило погане грошове становище бідолашної матусі, а також її нерозсудливі вчинки, які неминуче повинні були незабаром привести її до цілковитого зубожіння. Моя жорстока уява, що завжди випереджала біду, невпинно малювала мені цю катастрофу з усіма її крайнощами і наслідками. Я вже бачив, як убозтво розлучає мене з тією, котрій я присвятив своє життя і без котрої не міг би ним утішатися. Ось чому душа моя була завжди у тривозі. Бажання і побоювання по черзі мучили мене.

Другою моєю пристрастю була музика, менш палкою, але такою, що спалювала мене, завдяки тому полум’яному захопленню, з яким я віддавався їй, наполегливо вивчаючи незрозумілі книги Рамо, з непохитною впертістю прагнучи навантажити ними свою пам’ять, що відмовлялася коритися мені, складаючи величезні компіляції і просиджуючи цілі ночі за їх переписуванням. А втім, що говорити про постійні причини, коли всі божевілля, що блукали в моїй легковажній голові, всі швидкоплинні захоплення дня, подорож, концерт, вечеря, майбутня прогулянка, ще не прочитаний роман, перегляд вистави, – усе, що було найменш передбаченого в моїх розвагах чи справах, перетворювалось у мені на бурхливі пристрасті, що по-справжньому мучили мене у своїй смішній палкості? Вигадані муки Клівланда, про які я читав з несамовитим хвилюванням, хоча мені часто доводилося відкладати книгу, попсували мені, здається, більше крові, ніж мої власні.

Я знав одного женевця, пана Багере, що служив свого часу при дворі Петра Великого в Росії, одного з найогидніших і найбільших безумців, яких я коли-небудь бачив. Він завжди був повний проектів, таких же божевільних, як і він сам; він трусив мільйонами, як дощовими краплями, – нулі для нього нічого не важили. Він приїхав у Шамбері через якийсь процес у сенаті, ясна річ, заволодів розумом матусі, і щедро розсипаючи перед нею свої незліченні нулі, виманював її останні екю. Я не любив його; він це бачив, що, завдяки моєму характеру, було неважко. До яких лише хитрощів не вдавався він, аби мене задобрити! Він запропонував навчити мене грати в шахи, у які сам трохи грав. Я спробував майже нехотя і, сяк-так навчившись ходити, почав робити такі великі успіхи, що до кінця першого уроку віддав йому вперед туру, якою він поступався мені спочатку. Цього було досить, щоб я захопився шахами. Я купив шахівницю, купив Калабруа, зачинився у себе в кімнаті і проводив там дні і ночі, прагнучи вивчити напам’ять усі партії, будь-що втиснути їх у свою голову, і без кінця граючи сам із собою. Після двох-трьох місяців цієї шаленої праці та неймовірних зусиль, схудлий, змарнілий, майже отупілий, я пішов у кафе, щоб поборотися з Багере. Він побив мене раз, двічі, двадцять разів поспіль… усі комбінації переплуталися в моїй голові, і моя уява до такої міри ослабла, що я бачив лише якийсь туман перед очима. І завжди, коли я брав твори Філідора чи Стамми і хотів вивчити напам’ять партію, зі мною відбувалося те саме: знемагаючи від страшенної втоми, я грав ще слабкіше, ніж раніше. Я ні на крок не просунувся з часу першої гри і назавжди залишився на тому рівні, якого досяг до кінця її. Вправляйся я хоч тисячу років, увесь результат моїх вправ звівся б до одного – віддавати Багере туру наперед. Чимало годин витратив я ось так. Я припинив свій перший досвід, лише коли цілком знесилився. Коли я вийшов зі своєї кімнати, я схожий був на вихідця з того світу і ненадовго затримався б на цьому, якби продовжив свої заняття. Кожен погодиться, що з такою головою, та ще в пору палкої молодості, дуже важко зберегти тіло здоровим.

Погіршення здоров’я вплинуло на мій настрій і стримало запал моїх фантазій. Ослабши, я став спокійніший і дещо втратив пристрасть до подорожей. Від сидячого способу життя я відчув не лише нудьгу, а й меланхолію; пристрасті змінилися недугами; втома перейшла у смуток; я плакав і зітхав ні про що; я відчував, що життя, яким я навіть не натішився, утікає від мене, і засмучувався про те, що залишаю мою бідолашну матусю у стані, близькому до зубожіння. Нарешті я захворів по-справжньому. Вона доглядала мене, як жодна мати не доглядала свою дитину. Це їй самій дало деяку користь, оскільки відволікало від проектів і віддаляло від прожектерів. Якою солодкою була б моя смерть, якби я помер тоді! Я мало натішився благами життя, зате мало зазнав і його лих. Моя утихомирена душа могла б відлетіти без жорстокого усвідомлення людської несправедливості, що отруює і життя, і смерть. Я міг би тішитися думкою про те, що залишуся жити в кращій половині свого єства, а отже, і не зовсім помру. Якби я не турбувався про її долю, я помер би так само просто, як відійшов би до сну, але самі тривоги мої були породжені любов’ю і ніжністю, і цим стримувалася їхня гіркота. Я говорив їй: «Ви тепер берегиня всього мого єства; зробіть так, щоб я був щасливий». Двічі чи тричі, коли мені було особливо зле, я вставав уночі і плентався до неї в кімнату, щоб дати їй кілька порад щодо її подальшого життя, сподіваюся, правильних і розсудливих, але найбільше сповнених моєї турботи про її долю. Сльози, які я виливав поряд з нею і разом з нею, сидячи на її ліжку і тримаючи її руки в своїх, зміцнювали мене, начебто були моєю їжею і моїми ліками.