Жан-Жак Руссо - Сповідь

Я наближаюся до моменту, який пов’язує моє минуле з теперішнім. Деякі дружні взаємини того часу, що збереглися дотепер, особливо для мене дорогоцінні. Вони часто змушували мене шкодувати про період щасливої невідомості, коли ті, хто називав себе моїми друзями, справді були ними і любили мене ради мене самого, з чистої доброзичливості, а не з пихатого прагнення бути близьким до відомої людини, і не виношували таємних бажань знайти добру нагоду нашкодити йому. Саме тоді почалося моє знайомство з найдавнішим моїм другом Гофкуром, який назавжди залишився мені близький, незважаючи на всі зусилля відняти його у мене. Залишився назавжди… На жаль, ні. Недавно я втратив його. Але любов його до мене припинилася тільки разом з його життям. Пан де Гофкур належав до найлюб’язніших людей на світі. Неможливо було не полюбити його, жити разом з ним і не прихилитися до нього всім серцем. Ніколи не зустрічав я щирішого, привітнішого і яснішого обличчя, яке з такою силою виражало б і розум, і почуття і яке викликало б більшу довіру. Найстриманіша людина, зустрівши Гофкура вперше, мимоволі починала поводитися з ним так, неначе знала його років двадцять. І хоча сам я зазвичай бентежуся у присутності нових осіб, з ним здружився з перших же хвилин. Його тон, манера говорити, його мова цілком гармонували з його обличчям, а чистий, повний, красивий низький голос, багатий і звучний, чарував слух і проникав у серце. Неможливо ні в кому зустріти рівнішої і м’якшої веселості, природнішої і простішої грації, приємніших і розвинених з великим смаком талантів. Додайте до цього любляче серце, яке, можливо, навіть занадто любить усіх на світі, і майже постійно послужливий характер.

Гофкур був сином годинникаря і спочатку займався цим ремеслом теж. Але його зовнішність і внутрішні таланти кликали його до іншої сфери, куди він не забарився перейти. Він познайомився і заприязнився з паном де ля Клозюром, французьким резидентом у Женеві. Завдяки йому в нього зав’язалося багато корисних знайомств у Парижі, з допомогою яких він став постачальником солі з Вале, що давало йому двадцять тисяч ліврів щороку. Що стосується чоловіків, його чудова кар’єра цим і обмежилася, зате у жінок він був нарозхват; він мав можливість вибирати і робив, як йому подобалось. Особливо рідкісною і похвальною його якістю було те, що, маючи зв’язки в різних верствах суспільства, він скрізь був улюбленцем, скрізь бажаним, ніде не викликав нічиєї заздрості чи ненависті, і я певен, що він помер, не залишивши після себе жодного ворога. Щаслива людина!

Щороку він їздив на води в Екс, [83]де збирається довколишнє товариство. Знайомий з усім савойським дворянством, він приїжджав з Екса до Шамбері відвідати графа Бельгарда і його батька д’Антремона, у якого матуся сама познайомилася з ним і познайомила мене. Це знайомство, яке, здавалося, мало кінчитися нічим і на довгий час було перерване, поновилося при нагоді, про яку я ще розповім, і перейшло в справжню прихильність. Цього досить, щоб я мав право говорити про друга, з яким був так близько пов’язаний; та навіть коли б я не був особисто зацікавлений у збереженні його пам’яті, то вважав би за потрібне для честі людського роду увічнити пам’ять людини, такої привабливої і щасливої від народження. Як буде видно з подальшого, ця чарівна людина, подібно до інших, мала свої недоліки, але якби вона не мала їх, то, можливо, подобалася б менше. Для того щоб він здавався цікавим з усякого погляду, необхідно було щось йому прощати.

Інший зв’язок, що виник у той самий час, не припинився і все ще вабить мене надією на земне щастя, яка так тяжко згасає в людському серці. Пан де Конзьє, савойський дворянин, тоді ще молодий і привабливий, надумався вчитися музики чи, точніше, познайомитися з тим, хто її викладає. Наділений з природи розумом і смаком до мистецтв, він мав лагідну вдачу і тому відзначався ввічливістю, а я дуже цінував у людях цю якість. Ми подружились. Зачатки літератури і філософії, що починали вже нуртувати в моїй голові і лише чекали поштовху і сприятливих умов для свого повного розвитку, знайшли їх у ньому. Пан де Конзьє не мав особливого хисту до музики, і це було для мене благом: години уроків заповнювалися чим завгодно, але тільки не музичними вправами. Ми снідали, розмовляли, читали різні новинки і – ні слова про музику.

У той час багато галасу наробило листування Вольтера з наслідним прусським принцом: [84]ми часто розмовляли про цих двох славетних людей, один з яких, недавно зійшовши на престол, уже виявляв у собі те, чим незабаром повинен був стати, а другий, раніше ганьблений, а тепер звеличуваний, викликав наші щирі співчуття про нещастя, які, здавалося, переслідували його і які так часто випадають на долю великих талантів. Прусський принц був не дуже щасливий замолоду, а Вольтер, здавалося, був створений для того, щоб ніколи не бути щасливим. Нас цікавили не лише вони самі, а й усе, що мало стосунок до них. Ніщо з того, що писав Вольтер, не вислизало від нас. Я захопився читанням його творів, і це викликало в мені бажання навчитися писати витончено, прагнучи наслідувати прекрасний колорит цього автора, який так зачаровував мене. Трохи пізніше з’явилися його «Філософські листи». Хоча вони, звичайно, не є кращим його твором, але саме вони розвинули в мені пристрасть до занять, і відтоді любов до знання вже не згасала.