Жан-Жак Руссо - Сповідь

Але для мене ще не настав час віддатися їй цілком. Я зберігав ще деяку легковажність, жагу до зміни місць, яка швидше обмежилася, ніж згасла зовсім, оскільки вона знаходила собі поживу в способі життя в будинку пані де Варенс, надто галасливому для мого характеру, що любив самотність. Юрми незнайомців, що стікалися в нього щодня зусібіч, і моя впевненість у тому, що всі ці люди прагнуть, кожен по-своєму, ошукати її, робили моє перебування в її будинку справжньою мукою. Успадковувавши від Клода Ане довіру його пані і ближче придивившись до стану її справ, я побачив погіршення, що налякало мене. Сотні разів я умовляв її, просив, наполягав, благав, але все марно. Я кидався до її ніг, яскравими барвами малював катастрофу, що загрожувала їй, гаряче переконував її переглянути свої витрати, починаючи з мене, потерпіти трохи, поки вона ще молода, не збільшуючи кількості боргів і кредиторів, щоб на старості літ не зазнавати їх переслідувань і не дійти до вбозтва. Відчуваючи мою щирість, вона розчулювалася разом зі мною і давала найпрекрасніші обіцянки. Але досить було прийти якомусь жебракові, як вона їх забувала. Переконавшись у марності умовлянь, я міг лише заплющити очі на лихо, якого не міг відвернути. Я тікав з дому, який не в змозі був охороняти, робив невеликі поїздки до Ніона, Женеви, Ліона, які, відволікаючи мене від мого горя, водночас посилювали його причину внаслідок дорожніх витрат. Присягаюся, що з радістю перетерпів би всі злигодні, якби матуся справді мала з цього користь. Але, знаючи, що гроші, від яких я був готовий відмовитися, дістануться якимсь шахраям, я зловживав її щедрістю і, як собака, що тікає з різниці, крав свій шматок м’яса, якого не міг врятувати.

Для таких подорожей у мене знаходилося багато приводів, до того ж матуся давала мені їх сама: у неї всюди були зв’язки, справи, перемовини, доручення, які вона могла довірити лише надійній людині. Вона тільки й чекала, щоб послати мене, а я тільки й чекав, щоб поїхати, – все це неминуче робило моє життя доволі кочовим. Завдяки цим поїздкам я зав’язав кілька добрих знайомств, що виявилися згодом приємними чи корисними.

Між іншим, у Ліоні я познайомився з паном Перрішоном і дорікаю собі, що не підтримав цього знайомства, оскільки він був дуже добрий до мене. Потім я познайомився з добродієм Парізо, про котрого я скажу свого часу; у Ґреноблі – з панею Дейбан і з дружиною президента Бардонанша, дуже розумною жінкою, з якою ми могли б подружитися, якби мені довелося частіше бачитися з нею. У Женеві я познайомився з паном де ля Клозюром, французьким резидентом; він часто розповідав мені про мою матір, яку смерть і час все ж не могли викреслити з його серця. Познайомився я також з обома Барілло, батьком і сином. Батько називав мене своїм онуком, належав до дуже милого товариства і був одним з найгідніших людей, яких я коли-небудь знав. Під час республіканських заворушень ці два громадянина прилучилися до лав двох різних партій: син – до буржуазної, а батько – до урядової, і, коли в 1737 році почалися бойові дії, я бачив, перебуваючи тоді в Женеві, як батько і син вийшли озброєними з одного будинку: один попрямував до міської ратуші, а другий – до свого гарнізону, обоє впевнені в тому, що через дві години вийдуть ворогами один проти одного. Це жахливе видовище справило на мене таке сильне враження, що я присягнувся ніколи не втручатися ні в яку громадянську війну і ніколи не підтримувати в країні свободу ні силою зброї, ні особистою участю, ні своїм співчуттям, якщо коли-небудь знову отримаю свої громадянські права. Запевняю, що дотримав даного слова у дуже дражливому випадку, і сподіваюся принаймні, що ця поміркованість мала деяку ціну.

Але в той час я ще не відчував того першого пориву патріотизму, який збудила в моєму серці повстала із зброєю в руках Женева. Про те, який я був далекий від усього цього, можна судити з одного дуже важливого факту; я забув розповісти про нього свого часу, але його не можна обійти мовчанкою.

Мій дядько Бернар поїхав кілька років тому в Кароліну, щоб будувати там місто Чарльстона, план якого він склав. Невдовзі він там помер. Мій бідолашний кузен теж помер на службі у прусського короля, і моя тітка втратила майже одночасно чоловіка і сина. Ці втрати трохи відігріли її почуття до мене – єдиного з родичів, що залишився у неї. Під час моїх поїздок до Женеви я жив у її будинку і розважався тим, що переглядав книги і папери мого покійного дядечка. Я знайшов там багато цікавих творів і листів, про які, звичайно, ніхто й гадки не мав. Моя тітка, яка надавала мало значення цьому паперовому непотребу, дозволила б мені узяти з собою все, якби я захотів. Я задовольнився двома-трьома книгами з позначками мого діда Бернара, протестантського пастора, серед них виявилося посмертне видання творів Рогольта, in-quarto, з чудовими замітками на берегах, що змусили мене полюбити математику. Ця книга залишилася у пані де Варенс серед її власних, і я дуже шкодую, що не зберіг її. До відібраних книг я додав п’ять чи шість рукописних мемуарів і один надрукований, що належав відомому Мікелі Дюкре, людині з великим талантом, ученому, освіченому, але дуже неспокійному, який зазнав багато лиха від женевського магістрату. Він помер у Арберзькій фортеці, куди був запроторений на довгі роки за те, що, як подейкували, належав до Бернської конспірації.