Жан-Жак Руссо - Сповідь

Читач зараз побачить одну з тих непослідовностей, якими сповнене моє життя і які так часто вели мене від наміченої мети, тоді як я думав, що йду просто до неї. Вентюр багато розповідав мені про абата Бланшара, свого вчителя композиції, людину гідну і дуже талановиту, котрий керував тоді півчими в Безансонському соборі, а тепер обіймав ту саму посаду у Версальській капелі. Я утовкмачив собі в голову поїхати до Безансона і брати уроки в абата Бланшара. Ця ідея здавалася мені такою розумною, що я переконав у її розумності навіть матусю. І ось вона почала споряджати мене в дорогу, виявляючи при цьому властиву їй щедрість. Таким чином, бажаючи запобігти її банкрутству і виправити в майбутньому наслідки її марнотратства, я почав з того, що змусив її витратити на мене вісімсот франків; прагнучи врятувати її від катастрофи, я пришвидшив її. Хоч якою божевільною була така поведінка, обоє ми були цілком у владі своєї ілюзії. Ми обоє вірили: я – в те, що дію з користю для неї, вона – в те, що я дію з користю для себе.

Я розраховував ще застати Вентюра в Ансі й попросити у нього рекомендаційного листа до абата Бланшара. Але Вентюра там уже не виявилося. Замість рекомендацій мені довелося задовольнятися месою в чотирьох частинах, складеною і записаною ним власноручно для мене. З нею я і вирушив до Безансона через Женеву, де побачився зі своїми рідними, і через Ніон, де відвідав батька, який прийняв мене, як завжди, і взявся переслати мою валізу, що мала прибути трохи згодом, оскільки я їхав верхи. Нарешті я дістався до Безансона. Абат Бланшар зустрів мене добре, обіцяв учити і запропонував свої послуги. Ми вже були готові почати заняття, коли я дізнався з батькового листа, що мою валізу затримано і конфісковано французькими чиновниками в Руссах, на кордоні зі Швейцарією. Наляканий цією звісткою, я звернувся до своїх нових знайомих у Безансоні з проханням дізнатися причину конфіскації, оскільки добре знав, що в мене не було ніякої контрабанди, і не міг зрозуміти, чому мою валізу затримано. Нарешті я дізнаюся, в чому річ, і розповім про це, оскільки це цікаво.

Я познайомився в Шамбері з одним старим ліонцем, паном Дювівьє, який за часів регентства працював у візовій палаті, а залишившись без діла, перейшов до бюро перепису. Він колись жив у світі, мав деякі таланти і знання, відзначався м’якістю і ввічливістю, знав музику; оскільки ми працювали в одному відділенні, то подружилися серед неотесаних ведмедів, що нас оточували. У Парижі в нього були знайомі, які надсилали йому ті пустопорожні літературні новинки-одноденки, що чомусь усіх цікавлять, а потім невідомо як зникають, не лишивши по собі ніяких спогадів. Оскільки я приводив його іноді обідати до матусі, він із вдячності за це деяким чином догоджав мені. Намагаючись бути люб’язним, він намагався зацікавити мене цими літературними нікчемницями, які завжди викликали в мені таку огиду, що я сам ніколи в житті не читав жодної з них. Як на лихо, одна з цих клятих статейок залишилася в кишені мого нового сюртука. Це була досить тривіальна янсеністська пародія на чудову сцену з «Мітридата» Расіна. [80]Не прочитавши й десяти віршів, я забув її в кишені. Ось через неї мій багаж і було заарештовано. Список моїх речей очолював складений чиновниками неповторний протокол, у якому висловлювалась підозра, що пародію було надіслано із Женеви для друкування і розповсюдження у Франції, вони обрушувалися в священному обуренні на ворогів Бога і Церкви і підносили хвалу своїй благочестивій пильності, що зупинила виконання цього інфернального проекту. Вони, мабуть, виявили, що мої сорочки теж пахли єрессю, тому що через цей клятий папірець було конфісковано геть усе, і я так ніколи і не дізнався, зо сталося з моїми бідними пожитками. Митні службовці, до яких ми зверталися, вимагали стільки всяких пояснень, довідок, свідоцтв, записок, що, заблукавши в цьому лабіринті, я змушений був усе кинути. Шкодую, що мені не вдалося зберегти згаданий протокол: цей документ зайняв би гідне місце серед додатків до цієї книги.

Ця втрата змусила мене негайно повернутися до Шамбері, відмовившись від занять з абатом Бланшаром. Гарненько зваживши все і переконавшись, що нещастя переслідують мене в усіх моїх починаннях, я остаточно вирішив залишитися з матусею, розділити її долю і не турбуватися даремно про майбутнє, якому я нічим не можу допомогти. Вона прийняла мене так, немов я привіз із собою гори скарбів, потроху відновила мій гардероб, і моє нещастя, досить тяжке для нас обох, незабаром забулося.