Жан-Жак Руссо - Сповідь

Проект, що найбільше цікавив її у той час, був не з найбезрозсудніших з усього, що вона іноді вигадувала, і полягав у тому, щоб влаштувати в Шамбері королівський ботанічний сад, призначивши туди штатного доглядача, і неважко було здогадатися, для кого це місце призначалося. Місце розташування нашого міста серед Альп було дуже сприятливе для вивчення ботаніки, а матуся, що намагалася завжди полегшити здійснення одного проекту з допомогою іншого, хотіла влаштувати при ньому школу фармацевтів, яка й справді була б корисна в такій бідній місцевості, де аптекарі були майже єдиними медиками. Після смерті короля Віктора головний королівський лікар Ґроссі переселився до Шамбері, що, на її погляд, було вельми сприятливою обставиною для здійснення її плану і, можливо, її на нього й наштовхнуло. Хоч би як там було, вона почала уласкавлювати Ґроссі, але він не надто піддавався на компліменти, оскільки це була найуїдливіша і найгрубіша людина, яку мені доводилося зустрічати. Ви й самі можете судити про це з двох-трьох властивих йому рис, які я наведу для прикладу.

Одного разу він брав участь у консиліумі разом з іншими лікарями; одного з них, постійного лікаря хворого, було викликано з Ансі. Цей молодий хлопець, ще зовсім неотесаний, наважився не погодитися з думкою королівського медика. Останній замість відповісти йому запитав, коли той думає їхати додому, якою дорогою і в якому екіпажі. Молодий лікар, задовольнивши його цікавість, у свою чергу запитав, чим він може бути йому корисний. «Нічим, нічим, – відповів Ґроссі, – я тільки хочу, коли ви їхатимете, стояти коло вікна, щоб мати втіху бачити осла верхи на коні».

Він був настільки ж скупий, наскільки багатий і грубий. Якось один з його друзів хотів позичити у нього грошей під гарний відсоток. «Друже мій, – сказав Ґроссі, потискуючи йому руку і скрегочучи зубами, – якби святий Петро зійшов з неба, щоб позичити у мене десять пістолів, і запропонував мені в заставу Святу Трійцю, я все-таки не позичив би йому цих грошей».

Іншим разом його запросили на обід до графа Пікона, губернатора Савойї, дуже благочестивої людини. Він приїхав раніше призначеної години; його превосходительство, який саме читав молитви, перебираючи чотки, запропонував йому таку саму розвагу. Не знаючи, що відповісти, Ґроссі скорчив жахливу гримасу і став навколішки. Його терпіння вистачило лише на дві «Ave», після чого він рвучко підхопився, узяв свій ціпок і, ні слова не кажучи, пішов. Граф Пікон побіг за ним, вигукуючи: «Пане Ґроссі! Пане Ґроссі! Зачекайте, у мене смажиться на рожні чудова куріпка!». – «Пане граф, – відповів Ґроссі, обернувшись, – якщо ви навіть подасте мені смаженого янгола, я все одно не залишусь!»

Ось який був пан головний лікар Ґроссі, якого матуся задумала приручити, – і врешті-решт добилася свого. Незважаючи на страшенну зайнятість, він почав часто бувати у неї, подружився з Ане, оцінив його знання і говорив про нього з повагою і навіть, чого не можна було сподіватися від такого ведмедя, поводився з ним перебільшено шанобливо, щоб стерти в ньому спогади про його колишнє становище. Хоча Ане вже не був у ролі слуги, всі знали, що раніше він був слугою, і знадобився приклад і авторитет пана головного лікаря, щоб змусити й інших поводитися з ним так, як вони не поводились би з іншим. У своєму чорному костюмі і ретельно розчесаній перуці, зі своїми пристойними і серйозними манерами триматися, зі своїми досить широкими знаннями в медицині й ботаніці, Клод Ане, за підтримки декана факультету, міг би небезпідставно розраховувати на успіх на посаді доглядача королівського ботанічного саду, якби проектована установа перетворилася на реальність. І справді, Ґроссі схвалив цей план, прийняв його і чекав тільки слушного моменту, щоб запропонувати його при дворі, як тільки закінчення воєнних дій дозволить подумати про речі, корисні для миру, і вивільнить кошти, необхідні для їх здійснення.

Але цей проект, здійснення якого, напевно, навернуло б мене до занять ботанікою, для якої я, здається, і створений, не вдався через одну з тих випадковостей, які нерідко руйнують навіть найпрекрасніші задуми. Мені призначено було мало-помалу випити чашу людських страждань. Можна подумати, що Провидіння, закликавши мене до цих великих випробувань, само усувало з мого шляху все, що могло перешкодити мені пройти через них. Одного разу Ане пішов у гори на пошуки якоїсь рідкісної рослини для потреб пана Ґроссі, застудився і захворів на плеврит, від якого не врятувала його і згадана рослина, хоча, як кажуть, вона допомагає саме від цієї хвороби. Незважаючи на все мистецтво Ґроссі, який, безперечно, був досвідченим лікарем, і незважаючи на наш ретельний догляд, ніщо не змогло врятувати нещасного, і через п’ять днів він помер на наших руках після жорстокої агонії. Ось так я втратив найвірнішого свого друга, гідну і рідкісну людину, для якої природа замінила виховання. У рабському становищі він виростив у собі всі чесноти великих людей, і, можливо, йому не вистачило тільки довголіття й належного становища в суспільстві, аби весь світ визнав його великим.