Жан-Жак Руссо - Сповідь

Якщо деякі помилкові принципи і збивали її з правильного шляху, то скільки у неї було чудових принципів, від яких вона жодного разу не відступила! Скількома чеснотами спокутувала вона свої слабкості, якщо можна назвати слабкостями помилки, де чуттєвість відігравала таку малу роль! Людина, яка обдурила її в одному випадку, чудово навчила її в багатьох інших; її пристрасті, не будучи бурхливими, дозволяли їй дотримуватися вказівок розуму, і вона йшла правильно, поки її софізми не збивали її зі шляху. Її спонуки були похвальні навіть в її помилках: помиляючись, вона могла чинити погано, але ні за яких обставин не могла бажати нічого поганого. Вона ненавиділа лукавство і брехню, була справедлива, щира, неупереджена, людинолюбна, вірна своєму слову, своїм друзям і тому, що мала за свій обов’язок, нездатна до ненависті і помсти, вона навіть не розуміла, чому здатність прощати вважається заслугою. Повертаючись до найменш вибачливих її рис, зауважу нарешті, що вона надавала дуже мало значення своїй прихильності і ніколи не прагнула з її допомогою досягнути низької вигоди; вона її марнувала, а не продавала, хоча постійно потребувала засобів для існування; і я наважуся сказати, що коли Сократ поважав Аспазію, [78]то шанував би і пані де Варенс.

Я вже здогадуюся, що, наділивши її чуттєвим характером і холодним темпераментом, накличу на себе звичайні звинувачення в суперечності, і не без підстав. Можливо, тут винна природа, і такого поєднання не повинно бути; але знаю тільки, що саме так і було. Всі, хто знав пані де Варенс, а багато хто з них досі живий, можуть підтвердити, що вона була саме такою. Наважуюся додати, що вона знала тільки одну справжню втіху в житті – це давати насолоду тим, кого вона кохала. Одначе кожен вільний доводити, що я помиляюся. Моє завдання в тому, щоб розповісти правду, а не примушувати всіх у неї повірити.

Все щойно мовлене я поступово узнав із розмов, які виникли з приводу нашого союзу і зробили його чудовим. Матуся небезпідставно сподівалася, що її прихильність піде мені на користь. Раніше вона розмовляла зі мною про мене, як з малою дитиною. Тепер почала поводитися, як з дорослим чоловіком, і розповідала про себе. Все, що вона говорила мені, так мене цікавило і зворушувало, що з її зізнань я здобував більше користі, ніж від її повчань. Коли ми відчуваємо, що слова йдуть від щирого серця, ми в свою чергу розкриваємо душу і приймаємо в неї сердечні виливи. Жодні моральні повчання педагогів ніколи не зроблять того, що можуть зробити ніжні, задушевні розмови розумної жінки, до якої ми прихильні.

Наші близькі стосунки дозволили пані де Варенс побачити мене в кращому світлі, ніж раніше, і вона вирішила, що, незважаючи на мій незграбний вигляд, варто спробувати виховати мене для вищого світу. Захопившись цією ідеєю, вона почала не лише формувати мій розум, а й мою зовнішність і манери, намагаючись зробити мене привабливим і гідним поваги. І якщо правда, що з допомогою доброчесності можна добитися успіху в суспільстві (у що я особисто не вірю), то переконаний, що тільки той шлях, який вона вибрала і яким хотіла мене повести, для цього й годиться. Річ у тім, що пані де Варенс знала людей і чудово володіла мистецтвом поводитися з ними без брехні й необачності, нікого не обманюючи і не гнівлячи. Але мистецтво це було більше властиве її характеру, ніж виявлялося в її повчаннях; вона краще вміла застосовувати його на практиці, ніж навчати його, а я найменше був здатний цього навчитися.

Тому всі чи майже всі зусилля в цьому напрямі були марні; так само як і те, що вона запросила до мене вчителя танців і вчителя фехтування. Попри свою спритність і стрункість, я так і не навчився танцювати менует. Я так звик через мозолі ходити на каблуках, що Рош не в змозі був відучити мене від цього, і мені ніяк не вдавалося легко перестрибнути навіть через звичайнісінький рівчак. З фехтуванням було ще гірше. Після трьох місяців занять я все ще фехтував сам, не в змозі зітнутися із суперником, а моя кисть так і не набула достатньої гнучкості й міцності, щоб утримати шпагу в той момент, коли вчитель хотів вибити її. Додайте, що я відчував смертельну огиду до цих вправ, а також до вчителя, який намагався навчити мене їх; я ніколи не думав, що можна гордитися вмінням убивати людей. Щоб зробити для мене доступним свій великий талант, він вдавався винятково до порівнянь, узятих з музики, у якій він нічого не тямив. Він знаходив вражаючі аналогії між квартами і терціями рапірних ударів і музичними інтервалами тієї ж назви. Коли він хотів зробити фінт, то радив мені остерігатися цього діеза, оскільки за старих часів діези також називалися цим словом. Коли він вибивав з моїх рук рапіру, то сміючись називав це паузою. Одне слово, я не бачив у своєму житті нестерпнішого педанта, ніж цей бідолаха зі своїм плюмажем і пластроном.