Жан-Жак Руссо - Сповідь

Довга звичка жити разом, зберігаючи цнотливість, не ослабила моїх почуттів до неї, навпаки, зміцнила їх, але водночас дала їм інший напрям, зробивши їх більш ніжними, але менш чуттєвими. Я називав її «матусею», поводився з нею як син і насправді звик вважати себе її сином. Гадаю, що саме в цьому полягала справжня причина мого слабкого прагнення володіти нею, хоч якою б дорогою вона мені була. Я дуже добре пам’ятаю, що мої перші почуття до неї, хоч і не такі яскраві, були все ж таки більш чуттєвими. У Ансі я був у захваті, у Шамбері – вже ні. Я завжди кохав її так палко, як тільки можливо, але я кохав її більше для неї самої, ніж для себе, чи принаймні біля неї шукав радше щастя, аніж утіхи. Вона була для мене більше ніж сестра, більше ніж мати, більше ніж коханка, тому що вона і не була коханкою. Зрештою, я надто кохав її, щоб бажати володіти нею. Ось що для мене цілком ясно.

Аж ось настав цей день, якого я більше боявся, ніж бажав. Я дотримав обіцянки і не збрехав. Серце моє підтверджувало мої зобов’язання, але не вимагало за них нагороди. Та все ж я її дістав. Вперше я кинувся в обійми жінки, і жінки, яку обожнював. Чи був я щасливий? Ні, я відчув тільки задоволення. Якийсь невидимий смуток отруїв для мене його чарівність: я відчував себе так, ніби скоїв акт кровозмішання. Стискаючи її в своїх обіймах, я не раз оросив її груди сльозами. Вона ж не була ні сумна, ні жвава: вона була ласкава і спокійна. Оскільки вона не була чуттєвою жінкою і не шукала фізичної втіхи, вона не зазнала пов’язаної з нею насолоди і ніколи не шкодувала про свій вчинок.

Повторюю, всі її помилки траплялися через її хибні погляди, а не через пристрасті. Вона була доброю з природи і чиста серцем, її приваблювало все чесне й порядне, вона була створена для бездоганної моральності, яку завжди любила, але ніколи її не дотримувалась, бо замість слухатися свого серця підкорялася розуму. Коли хибні принципи збивали її на манівці, її справжні почуття завжди викривали їх; але, на жаль, вона захоплювалася філософією, і мораль, створена нею для себе, псувала те, що підказувало їй серце.

Пан де Тавель, її перший коханець, був учителем філософії і навчив її тих принципів, які були необхідні, щоб легше її спокусити. Бачачи її прихильність до чоловіка і вірність своєму обов’язку, зустрічаючи її завжди холодною, розсудливою і неприступною для почуттів, він атакував її своїми софізмами [77]і досяг мети, довівши їй, що її обов’язки, якими вона так дорожить, – порожнє базікання катехізису, вигадане для дитячої забавки, що єднання статей – акт, сам по собі цілковито байдужий моралі, що подружня вірність – лише обов’язкове правило пристойності, моральний сенс якої залежить від поглядів на неї, що спокій чоловіка – єдиний обов’язок дружини; а отже, прихована невірність не існує ані для того, кого вона ображає, ані для сумління самої жінки. Нарешті, він переконав її, що сама по собі невірність нічого не означає, що лише розголос робить її провиною, і що кожна жінка, котра здається розсудливою, такою і є насправді. У такий спосіб цей негідник домігся своєї мети, розбестивши розум невинної жінки, але серце він розбестити не зміг. Він був за це покараний всепоглинаючими ревнощами, певний, що вона поводиться з ним так само, як він навчив її поводитися з чоловіком. Не знаю, чи помилявся він у цьому. Знаю лише, що холодний темперамент цієї молодої жінки, який мав би уберегти її від подібної системи поглядів, якраз і завадив їй відмовитися від них. Вона не могла зрозуміти, чому надають такого значення тому, що для неї нічого не означає. Вона ніколи не вважала чеснотою стриманість, оскільки вона не коштувала їй ніяких зусиль.

Вона ніколи не зловживала цим хибним принципом для себе самої. Зате вона зловживала ним для інших, і робила це на підставі іншого правила, майже такого ж помилкового, але яке більше відповідало доброті її серця. Вона завжди вважала, що ніщо так не прив’язує чоловіка до жінки, як володіння нею, і хоча любила своїх друзів лише дружньо, але так ніжно, що пускала в дію всі доступні їй засоби, щоб прив’язати їх до себе якомога сильніше. Дивно, що це їй майже завжди вдавалося. Вона справді була така мила, що чим ближчою ставала дружба з нею, тим більше причин знаходили кохати її. Заслуговує на увагу і та обставина, що після своєї першої слабкості вона була прихильна лише до нещасних. Блискучі чоловіки даремно гаяли час, упадаючи біля неї, але людина, яку вона починала жаліти, мала бути надто непривабливою, щоб вона не покохала її. Якщо їй траплялося робити вибір, не цілком гідний її, – причиною цього були зовсім не ниці пристрасті: вони були невластиві її шляхетному серцю, а виключно через її характер, надто великодушний, надто людинолюбний, надто співчутливий, яким вона не завжди керувала з достатньою розсудливістю.