Жан-Жак Руссо - Сповідь

Всі ці ласки я, через свою звичайну дурість, приймав як знак чистої дружби. Проте іноді вони мені набридали, тому що жвава пані Лар бувала досить вимоглива, і коли я, проходячи вдень повз їх крамницю, не зупинявся, вона здіймала галас. Якщо я поспішав, то змушений був накидати гак, обходячи іншою вулицею, оскільки чудово знав, що вирватися від цієї персони не так легко, як зайти до неї.

Пані Лар дуже жваво цікавилася мною, і я міг не цікавитися нею. Її увага мене дуже зворушувала. Я розповідав про неї матусі, не роблячи з цього таємниці. Та якби навіть і була тут якась таємниця, я не міг би приховати її, бо приховати щось від матусі було для мене неможливо; моє серце перед нею було відкрите, як перед Богом. Але вона сприйняла все це зовсім не так просто, як я. Вона побачила залицяння там, де я бачив тільки дружбу, і вирішила, що пані Лар, вважаючи для себе за честь просвітити мене, так чи інакше доб’ється свого. Крім того, що вона вважала несправедливим, щоб якась інша жінка брала на себе турботу про виховання її власного учня, матуся мала й інші, вагоміші причини оберегти мене від пасток, у які могли заманити мене мій вік і моє становище. У той самий час на мене наставили пастку значно небезпечнішу, я уникнув її, але вона відчула, що проти небезпек, які без кінця загрожують мені, треба вжити всіх запобіжних заходів, що їх вона мала.

Графиня де Мантон, мати однієї з моїх учениць, мала славу жінки дуже розумної і дуже злої. Кажуть, що вона була причиною багатьох сварок, і одна з них мала фатальні наслідки для сім’ї д’Антремонів. Матуся була досить близька з пані Мантон, щоб знати її характер. Якось вона сподобалася комусь, на кого пані Мантон накинула оком, та звинуватила її в цій перевазі, хоча матуся аж ніяк не добивалась її і зовсім від цього відмовилась. З того часу пані Мантон багато разів намагалася нашкодити своїй суперниці, але це їй не вдавалося. Для прикладу я наведу один, найкумедніший випадок. Вони обидві поїхали за місто в товаристві кількох дворян, що жили по сусідству; серед них був і згаданий закоханий. Пані де Мантон сказала одному з чоловіків, що пані де Варенс просто манірниця, що в неї зовсім немає смаку, що вона погано одягається і що вона, як міщанка, закриває свої груди. «Що стосується останнього, – зауважив її співрозмовник, який любив пожартувати, – у неї є на те свої причини, я знаю: у неї на грудях родима пляма у вигляді величезного потворного щура, так схожого на живого, що, здається, от-от побіжить». Ненависть, як і любов, робить людину легковірною. Пані де Мантон вирішила скористатися цим відкриттям, і одного разу, коли матуся грала в карти з невдячним обранцем графині, та підійшла потихеньку і стала за стільцем своєї суперниці, потім, перекинувши його наполовину, спритно зірвала косинку; але замість великого щура кавалер побачив зовсім інше, що було так само нелегко забути, як і побачити. Та це зовсім не входило у розрахунки графині.

Я не цікавив пані де Мантон, котра оточувала себе лише блискучими людьми, але вона звернула на мене увагу – не на мою зовнішність, звісно, яка напевне її нітрохи не цікавила, а радше припустивши, що мені не бракує розуму, який міг бути їй корисний. Вона дуже любила сатири. Їй подобалося складати вірші та пісеньки про людей, яких вона не долюблювала. Якби вона виявила в мені досить таланту і люб’язності, щоб допомогти їй у складанні її віршиків, ми незабаром перевернули б догори дном весь Шамбері. А коли люди докопалися б до джерела цих пасквілів, пані де Мантон вислизнула б, пожертвувавши мною, а мене, можливо, запроторили б до кінця моїх днів у в’язницю, для науки за те, що розігрував у жіночому товаристві Феба.

На щастя, нічого цього не трапилося. Пані де Мантон кілька разів залишала мене у себе обідати, щоб поговорити зі мною, і визнала, що я – всього лише дурень. Я відчував це й сам, гірко шкодував про це і заздрив талантам свого друга Вентюра, хоча мав би дякувати своїй дурості за те, що вона врятувала мене від небезпеки. Я залишився для пані де Мантон учителем співу її дочки і тільки, зате й далі жив спокійно і був завжди бажаним у Шамбері. Гірше було б, якби вона визнала мене гострословом, а всі решта – змією.

Хоч би як там було, матуся побачила, що захистити мене від небезпек молодості можна, лише почавши поводитися зі мною як з чоловіком; і вона це зробила, але таким незвичним способом, яким жінки в подібних випадках ніколи не користуються. Вона раптом стала серйознішою у поводженні зі мною і моральнішою в розмовах. Пустотливу веселість, якою вона приправляла зазвичай свої повчання, змінив раптом тон стриманий, не строгий і не фамільярний, який, здавалося, передував якомусь поясненню. Марно пошукавши в самому собі причину цієї зміни, я запитав про це у неї; вона на те й сподівалася. Вона запропонувала мені наступного дня піти на прогулянку до нашого саду. Ми прийшли туди вранці. Вона вжила всіх заходів для того, аби ніхто нас не потривожив протягом дня, і весь цей час витратила на те, щоб підготувати мене до милості, яку збиралася пролити на мене. Але вона готувала мене до неї не за допомогою загравання і кокетства, як інші жінки, а за допомогою розумної і зворушливої розмови, призначеної більше для того, щоб просвітити, ніж спокусити мене, і зверталася більше до мого серця, ніж до чуттєвості. Проте, хоч які були прекрасні й корисні її слова і хоча вони не холодні і не сумні, я не виявив їм тієї уваги, на яку вони заслуговували, і не закарбував їх у своїй пам’яті, як зробив би це у будь-який інший час. Її вступ і довга передмова стривожили мене. Мимоволі ставши задумливим і неуважним, я прагнув не стільки збагнути сенс її слів, скільки вловити, до чого вона хилить. Як тільки я зрозумів, хоча це було нелегко, новизна цієї думки, що жодного разу не приходила мені до голови за весь час, поки я жив біля неї, захопила мене цілком і позбавила можливості думати про те, що вона мені говорила. Я думав тільки про неї і не слухав її.