Жан-Жак Руссо - Сповідь

Оскільки мені більше не доведеться говорити про бідолашного отця Катона, я двома словами закінчу його сумну історію. Інші ченці, що заздрили йому чи, радше, скаженіли від його витонченого способу життя, в якому не було й сліду брудної чернечої розпусти, зненавиділи його. Їхні очільники уклали проти нього союз, кривдили його, змістили його з посади, відібрали у нього кімнату, обставлену ним хоч і просто, але зі смаком, і спровадили невідомо куди. Нарешті, ці негідники завдали йому стільки образ, що його чесна і горда своєю правотою душа не витримала, і він помер, пригнічений горем, на в’язничних нарах. Його оплакували всі порядні люди, що знали його і знаходили в ньому єдиний недолік – його чернече звання.

За такого способу життя я незабаром так захопився музикою, що ні про що інше вже й думати не міг. Знехотя ходив я до своєї контори; обтяжлива праця і необхідність бути посидючим стали для мене нестерпною мукою, і я врешті вирішив залишити посаду, щоб цілком віддатися музиці. Зрозуміло, що це безумство зустріло спротив. Кинути пристойне місце і певний заробіток заради ненадійних уроків здавалося надто нерозсудливим, щоб сподобатися матусі. Навіть припустивши, що в майбутньому я досяг би можливих успіхів, приректи себе на все життя на кар’єру музиканта означало б поставити дуже чіткі межі моєму честолюбству. Вона, що замишляла тільки грандіозні проекти і вже не поділяла більше поглядів пана д’Обона на мене, засмучувалася, бачачи моє захоплення мистецтвом, яке вона вважала легковажним, і часто повторювала мені місцеву приказку, менш справедливу в Парижі: співом і танцями багато не досягнеш.

З другого боку, вона бачила, що моя пристрасть нездоланна; любов до музики доходила до божевілля, і вона побоювалася, що моя робота постраждає від неуважності, і краще вже мені самому залишити її, ніж чекати, коли проженуть. Я вказував їй на те, що ця служба не могла довго тривати, що мені потрібен талант, аби жити, і що краще було б закінчити розвиток того, до чого пориває моя схильність, і який вона сама для мене вибрала, ніж залежати від протекції чи робити нові досліди, які можуть не вдатися і залишать мене без будь-яких засобів у житті у тому віці, коли вже пізно вчитися. Нарешті вона погодилася, поступившись більше моїй наполегливості і ласкам, ніж розумним доводам. Я негайно й гордо побіг до пана Кочеллі, директора бюро перепису, ніби здійснюючи геройський вчинок, і добровільно відмовився від посади без будь-якої підстави, причини і приводу, радіючи при цьому не менше, а навіть більше, ніж того дня, коли два роки тому отримав її.

Цей учинок, попри його божевілля, викликав у місті свого роду повагу до мене, що виявилося корисним. Одні припускали, що в мене є кошти, хоча насправді їх не було; інші, бачачи, що я цілковито віддався музиці, судили про мій талант з моєї самопожертви і вирішили, що за такої пристрасті до цього мистецтва я повинен досконало ним володіти. У царстві сліпих і кривий зійде за короля! Я уславився хорошим учителем, бо в Шамбері вчителі були погані. А втім, оскільки я все-таки дещо тямив у співі, і мені сприяли мій вік і зовнішність, я незабаром знайшов собі більше учениць, ніж потрібно, щоб відшкодувати мої секретарські заробітки. Що ж до втіхи від життя, то просто неможливо було ще швидше перейти від однієї крайності до іншої. У бюро перепису, зайнятий по вісім годин щодня найогиднішою роботою, серед ще огидніших людей, замкнений у нудній конторі, отруєній диханням і запахом поту всіх цих селюків, здебільшого нечесаних і немитих, я нерідко доходив майже до втрати свідомості від напруження уваги, від запахів, від тісняви і нудьги. Замість цього я раптом опинився в прекрасному товаристві, був прийнятий у кращих домах, усюди на мене чекав ласкавий і ввічливий прийом, усюди панував святковий настрій; чарівні, ошатно вбрані дівчата хотіли мене бачити, привітно зустрічали мене; я бачив навколо себе тільки чудові предмети, вдихав аромат троянд і флердоранжу; і всюди нічого, крім сміху, співу, розмов і розваг! Погодьтеся, що за наявності таких переваг не доводилося вагатися у виборі. І, зробивши вибір, я відчув себе так добре, що мені жодного разу не довелося про нього шкодувати, не шкодую і тепер, коли зважую на терезах розуму справи всього свого життя і вже звільнився від безрозсудних спонукань, що захоплювали мене у той час.

Ось чи не єдиний раз, коли я не розчарувався, підкорившись єдино своїм схильностям. Привітність, товариськість і простота звичаїв місцевих мешканців зробили світське життя приємним для мене. Любов до суспільства, що зародилася в мені в той час, чудово доводить, що коли я не люблю жити серед людей, то винні в цьому вони, а не я.