Жан-Жак Руссо - Сповідь

Читач бачить, що я мав багато способів заповнити короткі години дозвілля. Проте з’явилася ще одна розвага, варта всіх інших. Ми жили в такій задушливій в’язниці, що іноді нам бувало просто необхідно подихати свіжим повітрям. Ане умовив матусю винайняти в передмісті сад, щоб розводити там рослини. У цьому саду стояв досить гарненький флігельок, який як слід облаштували і поставили туди ліжко. Ми часто обідали там, іноді я там спав. Поступово я полюбив цей притулок самітників, перевіз туди кілька книжок, прикрасив стіни гравюрами, приготувавши приємний сюрприз для матусі. Я йшов од неї туди, щоб там думати про неї. Це ще одне з моїх дивацтв, яке я визнаю, але не в змозі пояснити. Я ніколи не відчував потреби покидати матусю для того, щоб кохати її ще дужче. Наодинці з нею мені було так само добре, як самому, чого я ніколи не відчував щодо інших людей, і чоловіків, і жінок, хоч якою була б моя прихильність до них. Але її постійно оточували якісь люди, і до того ж неприємні мені, і тоді досада й нудьга проганяли мене до мого притулку, де я уявляв її поруч із собою такою, якою хотів бачити, не побоюючись, що туди прийдуть надокучливі відвідувачі.

Поки я жив тихо і безтурботно, ділячи час між працею, втіхами та навчанням, Європа не була така спокійна, як я. Імператор і Франція оголосили одне одному війну. Сардинський король втрутився у сварку, і тепер французька армія рухалася до П’ємонту, щоб увійти в герцогство Міланське. Одна з колон пройшла і через Шамбері, у її складі був, між іншим, Шампанський полк, яким командував герцог де ля Трімуй. Я був йому відрекомендований; він багато мені наобіцяв, але, мабуть, жодного разу і не згадав про мене. Наш садок був у горішній частині передмістя, через яку війська входили в місто. Я постійно ходив дивитися на них і так щиро бажав їм успіху у війні, немов вона зачіпала мої інтереси.

До того часу я зовсім не думав про суспільне життя; тепер я вперше почав читати газети, так співчуваючи Франції, що серце моє билося від радості за найменші її успіхи, а її поразки засмучували мене, як мої власні. Якби це дивне захоплення було швидкоплинним, я не став би й говорити про нього, але воно без будь-якої причини до такої міри вкоренялося в моєму серці, що згодом, коли я виступав у Парижі в ролі антидеспота і гордого республіканця, мимоволі відчував таємну прихильність до тієї самої нації, яку називав рабською, і до уряду, який засуджував. Забавно було те, що, соромлячись схильності, такої протилежної моїм принципам, я нікому не наважувався в ній признатися і сміявся з невдач французів, тоді як моє серце обливалося за них кров’ю. Ця схильність була з мого боку така сильна, така постійна і непереможна, що, навіть залишивши французьке королівство після того, як уряд, чиновники і автори заповзялися проти мене, після того, як стало ознакою гарного тону обкидати мене образами і несправедливостями, я не міг зцілитися від своєї пристрасті. Я люблю їх проти своєї волі, хоча вони погано повелися зі мною.

Я довго шукав причину своєї пристрасті і знайшов її в обставині, яка її породила. Пристрасть до літератури прив’язала мене до французьких книг, до їх авторів, до їх країни. У той самий час, коли перед моїми очима марширувала французька армія, я читав про великих героїв Брантома. [65]Моя голова була повна Кліссоном, [66]Байяром, [67]Лотреком, [68]Коліньї, [69]Монморансі [70]і де ля Трімуєм, [71]– і я переносив свою любов до них на їхніх нащадків, як спадкоємців їх доблесті і хоробрості. У кожному полку, що проходив, я сподівався знову побачити знамениті чорні загони, які зробили колись стільки подвигів у П’ємонті. Згодом під час своїх подорожей я помітив, що це властиво не лише мені, що французькі книги в усіх країнах так чи інакше впливають на читаючу й освічену частину нації, слугуючи противагою загальній неприязні до французів, що викликається їх самовпевненістю. Їхні романи подобаються жінкам усіх країн; драматичні шедеври приваблюють у театри молодь. Слава паризьких театрів привертає до них натовпи іноземців, які виходять звідти, сповнені ентузіазму. Нарешті чудовий смак, що панує в їх літературі, підкорює всіх мислячих людей, і французькі автори й філософи підтримують славу французів, потьмянілу від поразок їхніх воїнів.

Отже, я був полум’яним французом, і це зробило мене охочим до всяких новин. Я йшов на площу з натовпом роззяв, де чекав на прибуття кур’єрів, і, дурніше за осла в байці, непокоївся про те, якому хазяїну правитиму за в’ючну тварину: адже тоді стверджували, що ми належатимемо Франції, а Савойю обміняють на Міланське герцогство. Треба все ж таки визнати, що в мене були деякі підстави турбуватися, адже якби ця війна виявилася невдалою для союзників, матуся наражалася б на велику небезпеку позбутися пенсії. Але я мав цілковиту довіру до моїх добрих друзів, і цього разу, незважаючи на несподівану поразку герцога де Брольї, не обманувся в своїй довірі завдяки королю Сардинії, про якого навіть і не подумав.