Жан-Жак Руссо - Сповідь

Ось про що йшла мова.

Король Віктор-Амадей, [64]розміркувавши за підсумками попередніх воєн і розташуванням батьківських володінь, що рано чи пізно вони вислизнуть з його рук, шукав лише відповідної нагоди, щоб викачати з них все, що можна. Кілька років тому він вирішив обкласти дворянство податком і наказав провести кадастровий опис усього королівства, щоб справедливо розподілити податки під час виконання свого плану. Цю роботу, почату батьком, закінчив син. Двісті чи триста землемірів, яких називали геометрами, і писарів, що іменувалися секретарями, було направлено на цю роботу, і до числа цих останніх матуся записала й мене. Ця посада, хоча й не надто прибуткова, забезпечувала безбідне життя в Шамбері. На лихо, робота була тимчасова; але вона давала можливість шукати іншу і вичікувати. Матуся передбачливо намагалася заручитися для мене особливим заступництвом інтенданта, щоб я міг після закінчення опису перейти на яку-небудь соліднішу посаду.

Я став до своїх обов’язків через кілька днів після приїзду. Робота була неважка, і я швидко до неї призвичаївся. Так, після того, як я покинув Женеву, через п’ять років поневірянь, безрозсудності і страждань, я вперше в житті почав чесно заробляти свій хліб.

Усі ці довгі подробиці моєї ранньої молодості можуть здатися читачеві марними, і я шкодую про це. Хоча з багатьох поглядів я й народився дорослою людиною, де в чому іншому я довго залишався дитиною, а де в чому залишаюся нею і досі. Я не обіцяв читачам зобразити видатного діяча, я обіцяв змалювати себе таким, який я є. Щоб знати мене в зрілому віці, треба добре знати мене за молодих літ. Самі предмети зазвичай справляють на мене менше враження, ніж спогади про них, а всі мої думки – не що інше, як о5брази; тож перші штрихи, що закарбувалися у мене в пам’яті, залишилися там назавжди, а ті, що не залишили свого відбитка, згодом радше накладаються на перші, ніж стирають їх. Є певна послідовність душевних порухів і думок, які видозмінюють ті, що йдуть за ними і які необхідно знати, щоб правильно судити про них. Я намагаюся всюди розкрити першопричини, щоб показати ланцюжок наслідків. Я хотів би зробити свою душу прозорою в очах читача, і тому прагну показати її з усіх точок зору, висвітлити її з різних боків, щоб жоден її порух не сховався від нашого погляду, щоб він міг сам судити про джерело, що його породило.

Якби я подбав лише про результат і сказав читачеві: ось яка моя вдача, – він міг би подумати, що коли я не обманюю його, то обманюю принаймні самого себе. Але, просто й докладно розповідаючи йому про все, що зі мною траплялося, всі свої думки, всі свої почуття, я не можу ввести його в оману, якщо тільки сам того не захочу; та навіть, поставивши перед собою таку мету, я не так-то легко зміг би її досягти таким способом. Саме читачеві належить зібрати воєдино всі елементи і визначити істоту, яку вони складають; висновок він має зробити сам; і якщо він тут помилиться, це буде цілком його провина. Але для цього недостатньо, щоб моя розповідь була просто правдива, потрібно ще, аби вона була точна. Не мені судити про важливість тих чи тих подій, я зобов’язаний викласти їх усі, а читачеві – надати можливість вибору. Ось що я прагнув досі робити, зібравши всю свою мужність, і не полишу своїх зусиль до кінця розповіді. Але спогади середнього віку завжди менш яскраві, ніж спогади ранньої молодості. Я почав з того, що постарався повною мірою натішитися останніми. Якщо деякі спогади не повернуться до мене з тією ж силою, нетерплячі читачі, можливо, визнають їх нудними, але щодо мене – я не залишуся незадоволеним своєю працею. У своєму задумі я не боюся сказати надто багато чи збрехати, боюся лише одного – не розповісти всього і нічого не сказати про істину.

Я прийшов у Шамбері, здається, 1732 року і, як щойно сказав, почав працювати на королівській службі у бюро перепису. Мені йшов двадцять перший рік. Як на свої літа, я мав досить розвинений розум, але був позбавлений розсудливості й дуже потребував керівника, котрий би навчив мене, як поводитись. Нетривалий життєвий досвід не зміг цілком вилікувати мене від моїх романтичних марень, і, незважаючи на всі пережиті страждання, я так мало знав світ і людей, немов нічим не заплатив за життєві уроки.

Я жив у себе, тобто у матусі, але не в такій кімнаті, як в Ансі. Тут не було ані саду, ані струмка, ані гарного краєвиду з вікна. Її будинок був похмурий і сумний, а моя кімната – найпохмуріша і найсумніша в усьому домі. З вікна видніла стіна, будинок стояв у глухому провулку. Брак повітря і світла, тіснява, цвіркуни, щури, прогнилі мостини – таким було наше невеселе житло. Але я був поруч з нею. Постійно сидячи за своєю конторкою або в кімнаті у матусі, я не помічав убозтва мого житла і не знаходив часу міркувати про це. Може видатися дивним, що вона приїхала в Шамбері навмисне, аби оселитися в цьому огидному будинку. Але з її боку це був радше спритний хід, про який я повинен розповісти. Вона їхала у Турин неохоче, відчуваючи, що після недавнього перевороту не в слушну хвилину являтися до двору, де все ще не вляглися заворушення. Але стан її справ вимагав, щоб вона з’явилася там: вона боялася, що її забудуть або їй нашкодять. Зокрема, вона знала, що граф де Сен-Лоран, головний керуючий фінансами, не надто прихильний до неї. У графа в Шамбері був старий будинок, недоладно збудований і так невдало розташований, що жити в ньому ніхто не хотів; ось там-то матуся й оселилася. Цим вона досягла більше, ніж поїздкою: у неї не відібрали пенсії, а граф де Сен-Лоран з того часу став одним з її друзів.