Жан-Жак Руссо - Сповідь

Ця людина мала ті самі схильності, що й мій єврей з притулку, але виявляв він їх не з такою грубістю. Чи то він боявся дістати від мене одкоша і не хотів, аби нас почули, чи то був не цілком упевнений у своїх планах, але він не наважився звернутися до мене з відвертою пропозицією і намагався розворушити мене, не потривоживши. Більш освічений, ніж першого разу, я незабаром зрозумів його наміри і здригнувся. Я не знав, до чиїх рук потрапив і в якому домі опинився, тож боявся здіймати галас, щоб не накласти за це життям. Я вдав, ніби не розумію, чого він од мене хоче, але рішуче показав, що мені дуже набридають його пестощі, і я не бажаю терпіти їх далі. Я був такий переконливий, що йому довелося стримати себе. Тоді, з усією смиренністю і твердістю, на які я лише здатен, і прикидаючись далі, що ні в чому його не підозрюю, я вибачився перед ним за цю стурбованість, яку йому виявив через свою давню пригоду, яку й спробував переповісти йому у словах таких огидних і жахливих, що, думаю, його й самого занудило від моєї розповіді, і він цілком відмовився від своїх брудних намірів. Решту ночі ми провели спокійно, він навіть сказав мені багато чудових речей. Безперечно, то була людина не без достоїнств, хоча й великий негідник.

Вранці пан абат, не бажаючи виказувати невдоволення, заговорив про сніданок і попросив одну з дочок хазяйки, дуже гарну дівчину, принести його нам. Вона відповіла, що їй ніколи. Він звернувся до її сестри, та не завдала собі труду відповісти. Ми чекали, сніданок не приходив. Нарешті ми заглянули в кімнату дівчат. Вони зустріли пана абата без особливих церемоній. Я міг похвалитися їх прийомом ще менше. Старша, проходячи мимо, відтоптала мені ногу своїм гострим каблуком, а друга несподівано відсунула позаду мене стілець, на який я збирався сісти. Їхня мати, виливаючи з вікна помиї, хлюпнула мені ними в лице. Хоч куди б я став, мене відразу зганяли з місця, вдаючи, ніби щось шукають, – у житті мене ще так не зустрічали! У їх зневажливих і насмішкуватих поглядах я бачив затаєний жах, причину якого мав дурість не розуміти. Сторопілий, приголомшений і вже готовий визнати їх усіх навіженими, я почав лякатися й сам, але абат не став прикидатися нетямущим і, розміркувавши, що на сніданок нам сподіватися не варто, вирішив піти в місто, а я поквапився піти за ним, дуже задоволений, що розлучаюся з цими трьома фуріями. Дорогою він запропонував мені зайти поснідати до кафе. Хоч я був голодний як вовк, я не прийняв його пропозиції, а він не надто наполягав. Пройшовши ще кілька кварталів, ми розлучилися, я – не тямлячи себе від щастя, а він – дуже задоволений тим, як я думаю, що відвів мене досить далеко від свого будинку, аби я міг легко знову його відшукати. Оскільки ні в Парижі, ні в якому іншому місті ніколи зі мною не траплялося нічого подібного до цих двох пригод, у мене лишилося дуже погане враження про мешканців Ліона, і я завжди вважав його найбільш розбещеним з європейських міст.

Спогад про те, як я бідував у Ліоні, не додає чарівності його образові у моїх спогадах. Якби я, як інші люди, міг позичати і боргувати у харчевнях, я легко виплутався б зі скрути, але я не вмів цього, і подібні речі були мені огидні. Аби зрозуміти, до якої міри доходило моє невміння брати в борг і відраза до боргів, досить сказати, що, проживши майже все життя у скрутних обставинах і часто не маючи навіть шматка хліба, я ні на мить не затримував платежів кредиторам, коли ті вимагали у мене грошей, і завжди мав за краще страждати, ніж брати в позику.

Людина, змушена ночувати на вулиці, напевно бідує, а саме це не раз траплялося зі мною в Ліоні. Я вважав, що краще витратити останні гроші на хліб, а не на нічліг, оскільки смерть з голоду загрожувала мені більше, ніж від недосипання. Але найдивовижніше те, що і в такому тяжкому становищі я не відчував ані тривоги, ані смутку. Майбутнє аніскільки мене не турбувало, і я чекав на відповідь, яку мала отримати мадемуазель дю Шатле, ночував просто неба і спав прямо на землі чи на лавці так само спокійно, як на ложі, устеленому трояндами.

Пам’ятаю, одного разу я провів чарівну ніч за містом, на дорозі, що звивалася понад берегом Рони чи Сони, – не пригадую точно, якої з двох річок. Потойбіч до дороги терасами спускалися сади. Того дивовижного вечора стояла сильна спека, роса зволожувала пониклу траву, вітру не було, в повітрі відчувалася приємна прохолода, призахідне сонце підсвічувало червоною барвою хмари, віддзеркалення яких надавало воді рожевого відтінку, у садах перегукувалися солов’ї. Я йшов у якомусь екстазі, всім серцем і душею тішачись чарівністю ночі і лише зітхаючи про те, що тішуся всім цим наодинці. Поглинутий своїми солодкими мріями, я загулявся до пізньої ночі, не помічаючи втоми. Нарешті відчув, що втомився. Я з насолодою ліг на якусь кам’яну плиту в своєрідній ніші чи склепінчастому заглибленні стіни на одній з терас; верхівки дерев утворили покров над моїм ложем, якраз наді мною співав соловей, і я заснув під його спів. Мій сон був солодкий, а пробудження ще солодше. Вже зовсім розвиднилося; розплющивши очі, я побачив воду, зелень і мальовничий пейзаж. Я встав, потягнувся, відчув голод і весело попрямував до міста, вирішивши ситно поснідати на свої останні дванадцять су. Я був у такому гарному настрої, що йшов і співав усю дорогу; пам’ятаю навіть, що співав кантату Батістена [62]«Купання Томері», яку знав напам’ять.