Жан-Жак Руссо - Сповідь

Хай благословить Бог доброго Батістена з його кантатою, бо вона забезпечила мені кращий сніданок, ніж той, на який я розраховував, і ще кращий обід, на який я не розраховував зовсім! Я йшов і співав і раптом почув позаду себе чиїсь кроки. Оглянувшись, я побачив ченця-антоніанця, який слухав мене з очевидним задоволенням. Він підійшов, привітав мене і спитав, чи знаю я ноти. Я відповів, що трохи знаю, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що знаю їх дуже добре. Він продовжував розпитувати мене, і я розповів йому частину своєї історії. Він запитав, чи не доводилося мені переписувати ноти. Я відповів: «Частенько». То була правда. Кращим способом навчитися музики було для мене переписування нот. «Чудово, – сказав він, – ходімо зі мною, я можу дати вам заняття на кілька днів, протягом яких ви не матимете потреби ні в чому, якщо тільки погодитеся не виходити з кімнати». Я охоче прийняв пропозицію і пішов за ним.

Антоніанця звали Ролішон, він любив музику, добре знав її і співав маленькі концерти, які влаштовував зі своїми друзями. То було цілком невинне і чесне захоплення, але, очевидно, пристрасть його до музики доходила до божевілля, яке він мусив до певної міри приховувати. Він провів мене в маленьку кімнатку, де я побачив багато переписаних нот. Він дав мені для переписування інші ноти, зокрема й тієї кантати, яку я співав і яку він сам через кілька днів мав співати. Я провів там три-чотири дні, присвячуючи переписуванню весь час, коли не їв, бо ніколи в житті я не почував себе таким голодним і ніде мене так смачно не годували, як у Ролішона. Він сам приносив мені з кухні їжу. Ніколи ще не їв я з таким задоволенням, і треба признатися, що дармові харчі були дуже до речі, оскільки я на той час висох, як скіпка. Я працював майже так само охоче, як їв, але моє серце, правду кажучи, не позбавило мене від багатьох помилок.

Через кілька днів Ролішон, зустрівши мене на вулиці, сказав мені, що переписані мною ноти зовсім непридатні для виконання, так багато в них пропусків, повторів і плутанини. Треба визнати, що до цієї справи я був дуже мало здібний не тому, що я писав негарно чи переписував неточно, а тому, що нудьга від тривалої праці робить мене таким неуважним, що я більше стираю і виправляю, ніж пишу, і якщо не звіряю переписане якнайуважніше, то воно для виконання не годиться. Тож, бажаючи зробити все добре, я все зіпсував і, намагаючись виконати роботу швидко, робив її абияк. Незважаючи на це, Ролішон так само добре ставився до мене і на прощання ще дав мені грошей, які я зовсім не заслужив. Ці гроші допомогли мені остаточно стати на ноги, а через кілька днів я отримав звістку від матусі із Шамбері, а разом з нею і деяку суму на подорож до неї. Я радо здійснив її бажання. Відтоді мої кошти нерідко були обмежені, але мені ніколи не доводилось голодувати. Про той час я згадую з вдячністю Провидінню. Тоді я пережив злидні і голод востаннє.

Я залишався в Ліоні ще майже тиждень, чекаючи, поки мадемуазель дю Шатле виконає матусине доручення. Тепер я частіше заходив до неї, маючи втіху розмовляти з нею про її подругу, до того ж мені вже не доводилося приховувати від неї свого становища. Мадемуазель дю Шатле не можна було назвати ні молодою, ані вродливою, але вона не була позбавлена грації; вона була доброзичлива і проста, а розум її надавав цій простоті особливої краси. У неї була схильність до спостережливості звичаїв, що допомагає вивчати людей. І саме від неї цього навчився і я. Вона полюбляла романи Лесажа, особливо їй подобався «Жиль-Блаз», вона часто говорила мені про нього і дала мені почитати цю книжку. Я прочитав її із задоволенням, але тоді я ще не дозрів для такого читання; мені потрібні були романи з палкими почуттями. Отож, весь свій час я проводив у відокремленій приймальні мадемуазель дю Шатле, поєднуючи приємне з корисним. Поза сумнівом, що цікаві й розумні розмови з гідною жінкою сприяють розвитку молодої людини більше, ніж книжкова філософія. У Шазоті я познайомився ще й з іншими пансіонерками та їхніми подругами, у тому числі і з однією юною особою років чотирнадцяти на ім’я мадемуазель Серр, на котру я не звернув тоді особливої уваги, але через вісім чи дев’ять років палко в неї закохався, і не без підстав, бо вона була чарівна дівчина.

Чекаючи незабаром побачити милу матусю, я дав перепочинок своїм химерам. Реальне щастя, що очікувало на мене в недалекому майбутньому, позбавляло мене потреби шукати його у мріях. Я не тільки знову зустрівся з нею, а й дістав поряд з нею і завдяки її зусиллям добре становище. Вона написала, що знайшла для мене відповідне заняття, яке дозволить мені залишатися з нею. Я намагався вгадати, яке це могло бути заняття, але здогадатися виявилося неможливо. Матуся прислала мені досить грошей, щоб я міг подорожувати, не відмовляючи собі ні в чому. Мадемуазель дю Шатле умовляла мене взяти коня, та я не погодився, і правильно учинив: я позбавив би себе втіхи востаннє в житті помандрувати пішки. Свої прогулянки на околицях Мотьє я не можу назвати подорожами.