Жан-Жак Руссо - Сповідь

Хоча ця невдача й охолодила мій музичний запал, я все-таки продовжував вивчати Рамо. І завдяки зусиллям я досяг нарешті того, що почав розуміти його і складати невеликі композиції, успіх яких підбадьорив мене. Граф де Бельгард, син маркіза д’Антремона, повернувся з Дрездена після смерті короля Авґуста. [81]Він довго жив у Парижі, пристрасно любив музику і був закоханий у твори Рамо. Його брат, граф де Нанжі, грав на скрипці, графиня де ля Тур, їхня сестра, трохи співала. Ця обставина сприяла тому, що в Шамбері музика увійшла в моду, і почали влаштовувати щось на кшталт публічних концертів; диригування спершу хотіли доручити мені, але потім, помітивши, що мені це не під силу, вчинили інакше. Я писав і далі для цих концертів невеликі твори і, між іншим, кантату, яка всім дуже сподобалася. Це не була добре оброблена річ, але в ній було багато нових мотивів та ефектних місць, чого від мене не чекали.

Ці добродії не могли повірити, що я, так погано читаючи ноти, був у змозі написати пристойну річ, і вирішили, що я добиваюся слави, користуючись чужою працею. Бажаючи перевірити це, пан де Нанжі прийшов до мене якось уранці з кантатою де Клерамбо, яку він, за його словами, переписав на інший голос і для якої треба було зробити нову басову партію акомпанементу; цю переробку кантати Клерамбо годі було застосувати до інструмента. Я відповів, що робота ця серйозна, і її не можна виконати негайно. Він подумав, що я відмовляюся, і почав умовляти мене, щоб я написав принаймні басову партію для речитативу. Я зробив це, безперечно, погано, тому що для будь-якої праці, щоб зробити її добре, мені потрібні спокій і свобода. Але я зробив, у всякому разі, за правилами, і, оскільки це було в його присутності, він не міг сумніватися, що елементарні основи композиції мені знайомі. Таким чином, я не втратив учениць, але трохи охолов до музики, бачачи, що влаштування концертів обходиться без мене.

Це було приблизно в той час, коли після укладення миру французька армія знову перейшла гори. Кілька офіцерів прийшли відвідати матусю, і серед них граф де Лотрек, полковник орлеанського полку, згодом повноважний міністр у Женеві, а потім французький маршал. Вона йому мене відрекомендувала. Те, що вона розповіла йому про мене, здавалося, дуже зацікавило його. Він дав мені купу обіцянок, але згадав про них лише в останній рік свого життя, коли я вже не потребував його. Молодий маркіз де Сенектер, батько якого був тоді посланником в Турині, був проїздом у цей самий час у Шамбері. Він обідав у пані де Мантон; я теж обідав у неї цього дня. Після обіду розмова зайшла про музику. Маркіз знав її дуже добре. Тоді була новинкою опера «Ієффай», [82]він заговорив про неї, принесли ноти, і він дуже збентежив мене, запропонувавши мені удвох виконати цю оперу; розгорнувши ноти, він потрапив на знаменитий уривок на два хори:

Він запитав мене: «Скільки ви хочете проспівати партій? Я візьму на себе ці шість». Я ще не звик тоді до цієї французької сміливості і, хоча наспівував іноді сяк-так партитури, але ніяк не міг уторопати, як може одна людина виконувати одночасно не лише дві, а навіть шість партій. Для мене не було нічого важчого в музиці, як переходити швидко з однієї партії на іншу і при цьому перебігати очима по всій партитурі. Судячи з того, як я впорався зі своїм завданням, пан де Сенектер, мабуть, подумав, що я в музиці нічого не тямлю. Очевидно, для того, щоб перевірити, чи це так, він попросив мене записати одну пісню, яку він призначав для мадемуазель де Мантон. Я не міг відмовитися. Він проспівав пісню, я записав її, навіть не змусивши багато разів повторювати. Маркіз прочитав її і визнав, що мелодія записана дуже правильно. Він помітив раніше моє збентеження і з радістю похвалив мене за цей маленький успіх. Власне, моя праця була дуже проста; я добре знав музику, і мені бракувало лише тієї швидкості розуміння з першого погляду, якої я ніколи ні в чому не міг досягнути і яка набувається в музиці тільки тривалою практикою. Хоч би як там було, я був дуже вдячний йому за шляхетну турботу його про те, щоб стерти з пам’яті всіх присутніх враження від моєї маленької невдачі. Років через дванадцять чи п’ятнадцять, зустрічаючись з ним у різних домах Парижа, я не раз хотів нагадати йому про цей випадок і показати, що не забув про нього. Але відтоді маркіз утратив зір, і я боявся нагадати йому про той час, коли він ще міг бачити. Я мовчав.