Жан-Жак Руссо - Сповідь

Ці мемуари були досить правдивою критикою великого і безглуздого плану укріплення Женеви, почасти вже виконаного на посміховисько фахівцям, котрі не розуміли, що мала на меті Рада, коли починала цей чудовий захід. Пан Мікелі, виключений з бюро із спорудження укріплень за те, що засуджував цей план, думав, що він як член Ради Двохсот [85]і навіть як громадянин має право висловити свою думку детальніше. Він зробив це у своїй доповідній записці, яку мав необережність надрукувати, хоча й невеликим накладом: віддруковано було невелику кількість примірників для членів Ради Двохсот, та й ті за розпорядженням Малої Ради були затримані на пошті. Я знайшов цю доповідь серед паперів свого дядька разом з висновком, який йому доручено було скласти, і захопив із собою і те, й інше. Цю поїздку я зробив незабаром після того, як залишив бюро перепису, але підтримував ще стосунки з адвокатом Кочеллі, керівником цього бюро.

Через деякий час директор митниці надумався попросити мене хрестити його дитину з пані Кочеллі. У мене голова запаморочилася від цієї честі; гордий своєю близькістю до пана адвоката, я намагався вдавати поважну особу і показати, що гідний такої шани. Забравши собі це в голову, я не знайшов нічого кращого, як показати йому мій друкований примірник доповіді Мікелі, що насправді був рідкістю. Цим я хотів довести, що належу до женевської знаті, якій були відомі державні таємниці. Але через якусь обережність, яку мені важко було б пояснити, я не показав йому висновок свого дядька на цю доповідь, – можливо, тому, що це був рукопис, а панові адвокату важливо було тільки друковане. Але він так добре зрозумів усю цінність моєї статті, яку я мав дурість йому довірити, що я ніколи більше не міг ані побачити, ані отримати її назад. Переконавшись у марності своїх зусиль, я вирішив зробити з цього вчинку заслугу собі й обернув цю крадіжку на подарунок. Ні хвилини не сумніваюся, що він зумів пояснити туринському двору значення цього документа, втім, більш цікавого, ніж корисного, і що йому не коштувало багатьох зусиль повернути собі гроші, нібито витрачені на придбання цього твору. На щастя, з усіх можливих випадковостей найменш імовірна та, щоб король Сардинії вирішив коли-небудь обложити Женеву. Та оскільки немає нічого неможливого, я завжди дорікатиму собі за те, що, завдяки своєму дурному марнославству, показав найбільш вразливі місця цього міста його заклятому ворогові.

Так прожив я два чи три роки, ділячи час між музикою, чудодійними порошками, проектами і подорожами, безперервно переходячи від одного до іншого, прагнучи на чому-небудь зупинитися, але не знаючи, на чому, та поступово, однак, усе більше захоплюючись заняттями, зустрічаючись з літераторами, слухаючи про літературу, іноді навіть наважуючись заговорювати про неї і набуваючи радше літературний жаргон, аніж знання книг. Подорожуючи до Женеви, я іноді зустрічався зі своїм добрим давнім другом паном Сімоном, який розпалював потяг, що зароджувався в мені, свіжими літературними новинками, одержаними від Байє чи Коломьєса. У Шамбері я часто бачився також з одним якобінцем, професором фізики, симпатичним ченцем, ім’я котрого тепер забув; він провадив маленькі досліди, що дуже мене цікавили. За його прикладом і керуючись «Математичними розвагами» Озанама, я захотів зробити симпатичне чорнило. Для цього я більш ніж до половини наповнив пляшку негашеним вапном, сірчистим миш’яком і водою і гарненько заткнув її корком. Кипіння почалося майже миттєво і бурхливо. Я кинувся до пляшки, щоб відкоркувати її, але не встиг: вона вибухнула, як бомба, просто мені в обличчя. Я наковтався вапна й сірчистого миш’яку і ледве не помер. Понад шість тижнів я був сліпим і таким от чином навчився не братися до експериментальної фізики, не знаючи її елементарних правил.

Ця пригода дуже завадила моєму здоров’ю, яке з деякого часу значно погіршало. Не знаю чому, але, будучи міцної статури і не вдаючись до ніяких надмірностей, я почав помітно марніти. Плечі і груди у мене досить широкі, і легені повинні були б дихати вільно, а тим часом я страждав на задишку, мені бракувало повітря, я мимоволі захекувався, відчував серцебиття і харкав кров’ю; потім додалася лихоманка, якої я ніколи вже не міг позбутися. Як можна було дійти до подібного стану в розквіті сил, не маючи жодних внутрішніх ушкоджень і не зробивши нічого, що могло б зруйнувати здоров’я?

Кажуть, що шпагу псують піхви. Це якраз про мене. Пристрасті змушували мене жити і вони ж убивали мене. Які пристрасті? – запитає читач. Та будь-які, навіть незначні, не варті уваги, але вони так хвилювали мене, ніби мова йшла про володіння Єленою чи троном всесвіту. Щонайперше, жінки. Я володів однією з них, і це заспокоїло мою чуттєвість, але не серце. Потреба в коханні пожирала мене в самому розпалі насолоди. У мене була ніжна мати і мила подруга, але мені потрібна була коханка. Я уявляв її на місці матусі, видозмінював її на тисячі ладів, намагаючись обманути себе. Якби, тримаючи в обіймах матусю, я думав про те, що тримаю саме її, обійми мої були б не менш пристрасні, але всі мої жадання згасли б; я ридав би від ніжності, але не відчував би втіхи. Втіха! Хіба людині судилося мати її? О, якби хоч раз у житті я відчув усю повноту любовної втіхи, не думаю, що моє тлінне тіло витримало б, – я помер би на місці.