Жан-Жак Руссо - Сповідь

Не можу додати: Auctius atque di melius fecere, [87]але нічого більшого я не хотів, мені не потрібно було навіть володіти всім цим, з мене досить було користуватись; я давно вже розумів і відчував, що той, хто розпоряджається власністю, і той, хто нею користується, – це зовсім різні особи, не кажучи вже про чоловіків і коханців.

Відтепер починається коротка пора щастя в моєму житті і настають мирні, але швидкоплинні хвилини, що дають мені право говорити, що я жив. О дорогоцінні хвилини, які я так гаряче оплакував, відновіть для мене ваш дивний біг, а, якщо можливо, течіть у моїх спогадах повільніше, ніж ви протекли насправді! Як мені продовжити цю зворушливу і просту розповідь, переповідаючи весь час про одне і те саме? Що повинен я зробити, щоб не набриднути читачам повторенням того, про що сам собі розповідаю знову і знову? Якби ще все, про що я хочу розповісти, полягало в діях, вчинках або словах, я зміг би це якось описати і відтворити, але як розповісти про те, про що не говорилося і що не робилося й навіть не думалося, а лише відчувалося і переживалося, як пояснити причину мого щастя, що полягала в самому відчутті щастя? Я вставав разом із сонцем і був щасливий, гуляв і був щасливий; бачив матусю і був щасливий, розлучався з нею і був щасливий, блукав лісами, пагорбами і долинами, читав, байдикував, працював у саду, збирав фрукти, допомагав по господарству, і щастя супроводжувало мене всюди; воно не полягало в чомусь точно визначеному, але було цілком у мені самому і не залишало мене ні на мить.

Ніщо з того, що відбулося зі мною в цей дорогоцінний період мого життя, ніщо з того, що я робив, говорив, думав за весь цей час, не зникло з моєї пам’яті. Попередній і подальший час я пригадую уривками, я пам’ятаю його з неоднаковою яскравістю і виразністю, але цей період я пам’ятаю цілком, так наче він ще триває. Моя уява, що замолоду завжди прагнула вперед, тепер повертається до минулого і солодкими спогадами винагороджує мене надією, яку я втратив назавжди. У майбутньому я не бачу нічого привабливого, тільки спогади про минуле можуть дати мені втіху, і ці спогади, такі яскраві і правдиві, часто роблять мене щасливим у той час, коли я пишу, незважаючи на всі мої лихі пригоди.

Наведу лише один приклад таких спогадів, з якого можна судити про їхню силу і правдивість. Коли ми вперше вирушили ночувати до Шармета, матусю несли туди на ношах, а я супроводжував її пішки. Дорога йшла в гору, матуся була досить важка, і, боячись надто втомити носіїв, вона захотіла зійти майже на півдорозі, щоб решту шляху пройти пішки. Раптом вона побачила за огорожею щось блакитне і мовила мені: «Барвінок ще квітне!»

Я ніколи не бачив барвінку і не нагнувся, щоб розгледіти його. Але я надто короткозорий, щоб з висоти свого зросту розрізняти рослини на землі. Я тільки кинув на нього побіжний погляд, і ось уже минуло майже тридцять років, а я більше не бачив барвінку чи не звертав на нього увагу. У 1764 році я гостював у Кресьє у свого друга пана Дю Пейру, і ми вирішили піднятся на невелику гору, на вершині якої була маленька альтанка, яку він справедливо називав Бель-Вю. [88]У той час я вже почав потроху збирати рослини. Підіймаючись на гору і заглянувши у кущі, я скрикнув з радощів: «Ах, ось барвінок!» І справді, це був він. Дю Пейру помітив мій захват, але не зрозумів його причини; сподіваюся, він зрозуміє її, коли одного разу прочитає ці рядки. З того враження, яке справила на мене ця дрібниця, читач може судити про інші мої враження, пов’язані з тим часом.

Сільське повітря, проте, не повернуло мені колишнього здоров’я. Я був слабкий, а став ще слабкіший. Я не зносив молока і змушений був відмовитися від нього. У той час у моду ввійшло лікування водою, і я так захопився водними процедурами, що вони ледве не позбавили мене, але не хвороб, а самого життя. Уставши вранці, я йшов з великим кухлем до джерела і, прогулюючись, поступово випивав до двох пляшок води. Я зовсім перестав пити вино за їжею. Вода, яку я пив, була жорсткувата і, як більшість гірських вод, погано засвоювалася. Коротше кажучи, менш ніж за два місяці я остаточно зіпсував собі шлунок, що до цього працював цілком справно. Геть розладнавши травлення, я зрозумів, що надію на зцілення слід покинути. У той самий час зі мною сталася пригода, досить незвичайна як сама по собі, так і за своїми наслідками, які припиняться тільки разом з моїм життям.