Жан-Жак Руссо - Сповідь

Якось уранці, відчуваючи себе не гірше, ніж звичайно, я встановлював столик на ніжку, і раптом відчув у всьому тілі раптове і незрозуміле хвилювання. Найкраще порівняти його з якоюсь бурею, що піднялася в моїй крові і миттєво досягла всіх моїх членів. Мої артерії, особливо шийні, почали пульсувати з такою жахливою силою, що я не тільки відчув, а й почув їхнє биття. До цього додався сильний шум у вухах, що складався з трьох, а точніше, з чотирьох звуків: глухого і важкого дзижчання, вищого гуркоту, схожого на шум води, дуже пронизливого свисту і, нарешті, того биття, про яке я щойно сказав; я міг легко перелічити його удари, не мацаючи свого пульсу і навіть не доторкаючись руками до тіла. Цей внутрішній шум був такий сильний, що позбавив мене колишньої тонкості слуху, і зробив мене якщо не зовсім глухим, то глухуватим, яким я відтоді й залишився.

Можна уявити собі, як я здивувався і злякався. Я вирішив, що вмираю, і ліг у ліжко. Покликали лікаря; вважаючи себе невиліковно хворим, я з тремтінням у голосі розповів йому, що зі мною сталося. Думаю, і він був тієї самої думки, але виконав свою роль. Він почав довго мудрувати, але з його слів я нічого не зрозумів; потім узявся до експериментального лікування, яке йому надумалося на мені випробувати. Воно було таким нестерпним, огидним і так мало допомагало, що невдовзі набридло мені; через кілька тижнів, бачачи, що мені не стає ні краще, ні гірше, я встав з ліжка і повернувся до свого звичайного життя, разом зі своїм биттям в артеріях і шумом, який з того часу, тобто ось уже тридцять років, не припинявся ні на хвилину.

До цього я любив поспати. Цілковите безсоння, що додалося до всіх цих симптомів і постійно супроводжувало їх до сьогочасної пори, остаточно переконало мене, що жити мені залишилося недовго. Ця впевненість на деякий час позбавила мене турбот про видужання. Не маючи змоги продовжити собі життя, я вирішив скористатися тими небагатьма днями, що мені залишилися, і це виявилося можливим завдяки дивній милості природи, яка позбавила мене мук, що їх, здавалося, повинен був викликати мій жахливий стан. Мені набридав цей шум, але я не страждав від нього; він не супроводжувався нічим, окрім нічного безсоння та постійної задишки, яка проте не доходила до ядухи і давалася взнаки лише під час бігу або фізичних зусиль.

Це нещастя, яке повинно було вбити моє тіло, вбило тільки мої пристрасті, і я щодня благословляю Небо за той щасливий вплив, який воно справило на мою душу. Можна сказати, що я почав жити аж тоді, коли поглянув на себе як на мерця. Оцінивши по-справжньому все, з чим мені доводилося розлучитися, я звернувся до більш піднесених занять, ніби передбачаючи те, що чекало на мене попереду і чим я донині нехтував. Я частенько переробляв релігію на свій копил, але ніколи не жив зовсім без релігії. Тому мені легко було тепер повернутися до цього предмета, для багатьох такого сумного, але солодкого для того, хто бачить у ньому втіху і надію. І в цьому випадку матуся виявилася мені набагато кориснішою, ніж усі богослови.

Систематизуючи все на світі, вона вчинила так само і з релігією, і її система склалася з дуже різнорідних, як здорових, так і безглуздих ідей, з почуттів, властивих її характеру, і забобонів, пов’язаних з її вихованням. Взагалі кажучи, віруючі творять собі Бога за своєю подобою: добрі наділяють його добротою, злі – злом, жорстокі і жовчні святоші не бачать нічого, крім пекла, тому що хочуть приректи всіх на вічну муку, а ніжні і люблячі душі в нього не вірять зовсім, і я не можу отямитися з дива, що добрий Фенелон [89]говорить у своєму «Телемаку» про пекло так, ніби насправді вірить у нього. Але я сподіваюся, що він брехав тоді, адже, незважаючи на всю правдивість, доводиться іноді збочувати від правди, якщо ти єпископ. Матуся не брехала мені; її незлобива душа не могла уявити собі мстивого і вічно гнівливого Бога, вона бачила лише милість і милосердя там, де святенники не бачать нічого, крім суду і кари. Вона часто говорила, що Бог був би несправедливий, якби засуджував нас, тому що, не давши нам усього необхідного для праведності, він вимагав би більше, ніж дав сам. Найдивнішим було те, що, не вірячи в пекло, вона проте вірила в чистилище, оскільки не знала, куди дівати душі злих, не бажаючи ні засуджувати їх, ні поміщати, поки вони не подобріють, разом з добрими. І треба визнати, що насправді злі всюди – і на тому світі, і на цьому – завжди завдають багато клопоту.

Інша дивна річ. Цілком зрозуміло, що вся доктрина первородного гріха й покутування руйнується її системою, яка розхитує основи вульгарного християнства, і що принаймні католицизм не може устояти. Одначе матуся була доброю католичкою чи щиросердо вважала себе такою. Їй здавалося, що Святе Письмо тлумачать надто буквально і грубо. Його слова про вічні муки уявлялися їй лише застереженням або ж мовленими у фігуральному сенсі. Смерть Ісуса Христа бачилася їй прикладом справжнього Божественного милосердя, покликаним навчити людей любити таким способом Бога і одне одного. Словом, залишаючись вірною своїй релігії, вона щиро визнавала її символ віри цілком, та коли доходило до обговорення кожного окремого положення, виявлялося, що її віра, підкоряючись церкві в усьому, зовсім відрізнялася від церковної. Вона виявляла при цьому таку простоту серця і щирість, красномовнішу, ніж усі дрібні сперечання, що часто заганяла у безвихідь і свого сповідальника, від якого вона нічого не приховувала: «Я добра католичка, – говорила вона йому, – і хочу бути нею завжди; я всією душею приймаю заповіти святої матері Церкви. Я не владна над своєю вірою, але владна над своєю волею. Я цілковито підпорядковую її Церкві і хочу вірити в усе. Чого ж вам ще треба?»