Жан-Жак Руссо - Сповідь

Почавши виконувати цей план, я виявив, що існує ще одна перевага, про яку раніше не думав, а саме – корисне використання великої кількості часу. Мабуть, я народився не для науки; довгі заняття стомлюють мене так, що я не можу старанно вивчати той самий предмет навіть півгодини, а надто пильнуючи чужу думку, бо в свої власні мені доводилось іноді поринати на довший час і навіть досить успішно. Коли я читаю кілька сторінок з якого-небудь автора, за думкою якого треба старанно слідкувати, мій розум раптом відключається і губиться в тумані. Упираючись, я тільки марно виснажую себе: у мене починає паморочитись голова, я більше нічого не розумію. Але якщо я безперервно переходжу від одного предмета до іншого, кожен наступний дозволяє мені відпочити від попереднього, і я набагато легше сприймаю їх. Я використав це спостереження у своєму плані занять і, перетасувавши предмети, дістав змогу вивчати їх цілий день і зовсім не стомлювався. Щоправда, польові і домашні роботи були мені корисною розвагою; але в своєму зростаючому пориві до знання я незабаром знайшов засіб ще збільшити час для занять і робити відразу дві справи, не потерпаючи, що від цього одна з них може постраждати.

Переповідаючи ці подробиці, вабливі для мене, але часто втомливі для читача, я дотримуюсь, одначе, помірності, про яку він і гадки не мав би, якби я не потурбувався попередити його про це. Тут, наприклад, я із захватом згадую різні спроби розподілити час наскільки можна приємніше і корисніше, і можу сказати, що цей період, прожитий на самоті і в постійних хворобах, був найменш бездіяльним і найменш нудним у моєму житті. У цьому чарівному куточку я провів два чи три найкращі літні місяці, намагаючись визначити схильності свого розуму. Я втішався радощами життя, ціну яким так сильно почував тепер, вільним і приємним товариством, якщо тільки можна назвати товариством наш довершений союз, і чудовими знаннями, яких я прагнув; мені здавалося, що я вже набув їх, чи, можливо, це було ще краще, – втіха вчитися багато в чому сприяла моєму щастю.

Варто лише згадати про ці спроби, які всі були для мене втіхою, але відзначалися надто великою простотою, щоб їх можна було пояснити. Ще раз повторюю: справжнє щастя не можна описати; воно відчувається, і відчувається тим дужче, чим менше у тебе можливості описати його, оскільки воно не виникає із зовнішніх чинників, а являє собою постійно тривалий стан. Я часто повторююсь, але повторювався б іще частіше, якби говорив про одне і те саме щоразу, як воно з’являється у мене в голові. Коли мій часто змінюваний спосіб життя нарешті усталився, ось приблизно якого вигляду він набув.

Щоранку я вставав з першими променями сонця. Через сусідній фруктовий сад підіймався на дуже мальовничу дорогу, що пролягала над виноградником, і схилом пагорба доходив до Шамбері. Під час прогулянки я промовляв свою молитву, що полягала не в безглуздому бурмотінні, а в щирому піднесенні серця до Творця чудовної природи, краса якої простягалася перед моїми очима. Я ніколи не любив молитися в кімнаті; мені здається, що стіни й усі ці жалюгідні витвори людських рук стають між Богом і мною. Я люблю споглядати Бога в Його творіннях, коли моє серце підноситься до Нього. Можу сказати, що молитви мої були чисті і тому гідні бути почутими. Я просив для себе і для тієї, з якою ніколи не розлучались мої бажання, тільки невинного і спокійного життя без розпусти, болю і тяжкої потреби, смерті як у праведників та їх участі в майбутньому. Втім, молитва моя полягала більше в захопленні і спогляданні, аніж у проханнях, і я знав, що найкращим засобом отримати від Подавача справжніх благ ті, що нам необхідні, є не прохання про них, а гідне життя. Я повертався з прогулянки досить довгим кружним шляхом, з цікавістю і захопленням поглядаючи на довколишні картини сільського життя – єдині, від яких ніколи не втомлювались мої очі і серце. Я здалеку вдивлявся, чи почався вже день у матусі. Якщо віконниці у неї були відчинені, я біг до неї, радісно тремтячи; якщо ж вони були зачинені, я йшов у сад і, чекаючи її пробудження, розважався повторенням пройденого напередодні або садівникував. Віконниці відчинялись, я поспішав поцілувати її в ліжку, ще напівсонну, і цей чистий і ніжний поцілунок в самій своїй невинності був сповнений особливої чарівності, яка ніколи не поєднується з чуттєвою пристрастю.

Наш сніданок зазвичай складався з кави, розбавленої молоком. О цій порі дня ми відчували себе особливо спокійними і невимушено розмовляли. Це вранішнє сидіння за столом, звичайно досить тривале, назавжди залишило в мені любов до сніданків, і мені значно більше подобаються англійський і швейцарський звичай, коли за сніданком усі збираються до столу, а не французький, коли кожен снідає у себе в кімнаті або, найчастіше, не снідає зовсім. Після годинної чи двогодинної розмови я до полудня повертався до своїх книг. Я починав з якого-небудь філософського твору на кшталт «Логіки» Пор-Рояля, [91]«Дослідів» Локка, Мальбранша, [92]Лейбніца, [93]Декарта та інших. Незабаром я помітив, що всі ці автори майже постійно суперечать одне одному, і склав химерний план помирити їх між собою, що дуже мене втомило й забрало багато часу. Я заплутався й перестав рухатися вперед. Нарешті, відмовившись від цієї методи, я взяв на озброєння набагато кращу, якій і зобов’язаний всіма своїми успіхами, попри відсутність здібностей.