Жан-Жак Руссо - Сповідь

Папоманія – вигадана Рабле країна з роману «Гарґантюа та Пантаґрюель» (1532–1564), де жили ревні католики, що вели боротьбу проти Папофігії, мешканці якої показали фігу портрету Папи Римського.

Рядок із байки Лафонтена «Диявол Папефігії».

Робота Пенелопи. – Дружина Одіссея Пенелопа вдень плела килим, а вночі розпускала, чекаючи чоловіка і не бажаючи погоджуватись на новий шлюб. Робота Пенелопи в літературі стала метафорою творення, яке неможливо закінчити.

Рукопис зберігається в Женевській бібліотеці.

В оригіналі слово «сповідь» використано у множині, що вказує на відсутність внутрішньої цілісності суб’єкта, на усвідомлення героєм-оповідачем хаосу свого внутрішнього світу та, відповідно, неможливості здійснити сповідь в однині (як одного «Я»). Традиційно «Сповідь» і Руссо, і Авґустина перекладають зі зміною числа на однину.

«Сповідь», як і рукопис «Юлії, або Нової Елоїзи», перейшли у власність Терези після смерті Руссо, яка доручила маркізу Жирардену опікуватися виданням. Жирарден написав «Лист про смерть Ж.-Ж. Руссо»; в його маєтку Шато де Ерменонвіль знайшов притулок в останні дні свого життя Жан-Жак Руссо, де був похований на тополиному острові, який за кілька днів до своєї смерті назвав місцем бажаного вічного спочинку. Острівець був названий Елізіумом (так називає свій сад героїня Руссо Юлія в романі «Юлія, або Нова Елоїза») і став місцем паломництва.

Поль-Клод Мульту (1731–1787) – пастор у Женеві, знайомий з Руссо з 1754 р., з міркувань совісті відмовився від сану; залишився вірним другом Руссо. В 1778 р. Руссо передав йому рукопис «Сповіді», першу частину якої той почав друкувати у 1781 році.

П’єру Дюпейру Руссо віддав перший варіант «Сповіді» та прямо висловив свою волю, щоб книжку було видрукувано після його смерті.

Саме цей варіант Тереза Левассер передала Конвенту. Він складається з усіх 12 книг і зараз зберігається в бібліотеці французького парламенту.

П’єр був присутнім на пам’ятній вечері Руссо та його батька, на якій було передано рукопис «Сповіді» Мульту у травні 1778 року.

Цитується за: Руссо Ж.-Ж . Предисловие к «Нарциссу» // Руссо Ж.-Ж. Педагогические сочинения. – М., 1981. – Т. 2. – С. 74, 76, 77.

Старобинский Ж. Поэзия и знание: История литературы и культуры. – Т. 1. – М.: Языки славянской культуры, 2002.

Філіп Лежен – французький соціолог літератури, найвідоміший дослідник автобіографії.

Журнал « L’Année littéraire» (Літературні роки) (1776–1791), девізом якого був вираз «Parcere personis, dicere de vitiis»: попри те, що у заголовках статей, які у відповідності до просвітницької традиції називалися листами, вказувалися конкретні імена (наприклад: Руссо, Вольтер), матеріал покликаний був засуджувати вади, не торкаючись життя особи. Про «Сповідь» Руссо матеріал міститься в «L’Année littéraire». – 4. – 1782. – С. 145–175.

Маска видавця дозволяє автору «Юлії, або Нової Елоїзи» відкрито брати на себе відповідальність за книгу та за читача, сформованого нею.

Зібрання творів, І, Сповіді. Інші автобіографічні тексти. – Галлімар, Плеяда, 1959. – С. 1148–1155.

У четвертій частині «Еміля» вустами вікарія з Савойї проголошується думка Руссо про те, що релігія коріниться у почутті. Цю думку не могло сприйняти тогочасне суспільство беззастережно, її вважали зухвальством. Вийшов наказ заарештувати Руссо, і він змушений був тікати спочатку до Невшателя (тоді прусського Ноєнбурґа), а потім до Англії.

Цитується за книгою французького історика та літературознавця Шюке А. М. (1853–1925) «Ж.-Ж. Руссо», яка написана в 1896 р.

Архангел гучними звуками сурми повідомить про воскресіння мертвих для Страшного суду. Використання цієї метафори в тексті Руссо покликане підкреслити об’єктивність суджень про себе в різні періоди часу, які відійшли, стали минулим, але у письмі, названому сповіддю, воскресають, щоб людина могла сама, без сторонньої допомоги, судити себе, подати досвід свого існування.

У вступі до першого видання «Сповіді» в Невшателі ця думка була наведена в дещо іншому формулюванні: «…показати людину у всій правді природи, і це має бути не хто інший, як саме я. Так, я, я сам, оскільки я не знаю нікого іншого, хто б міг зробити таку ж справу, яку я починаю», і «цією людиною буду я. Я один. Я відчуваю своє серце і я знаю людей».