Жан-Жак Руссо - Сповідь

Гольбах Поль Анрі (1723–1789) – французький філософ-просвітитель, співзасновник «Великої французької енциклопедії».

Рейналь Гійом Тома Франсуа (1713–1790) – французький історик-енциклопедист, теолог і соціолог.

Дюкло Шарль Піно (1704–1772) – французький історик, королівський історіограф, автор низки романів, з яких найбільший успіх мав «Сповідь графа де **» (1741).

Прево Антуан Франсуа (1697–1763) – один з найбільших французьких письменників XVIII ст., автор роману «Манон Леско».

Люллі Жан Батист (1632–1687) – один з найбільших оперних композиторів XVII ст., творець нового жанру – ліричної трагедії.

« Арміда » – опера-балет Жана Батиста Люллі.

Так називали Ребеля і Франкера, замолоду відомих тим, що вони завжди разом ходили грати на скрипці у будинках. (Прим. автора.)

Я ще не передбачав, що зрештою так і скажуть, незважаючи на «Словник». (Прим. автора.)

1753 року до Парижа приїхала італійська оперна трупа.

«Служниця-пані» – комічна опера Дж. Перґолезі.

У чужій справі кожен любить справедливість (іт.) .

У той час, коли я писав це, у мене ще не було ніякої підозри про велику змову Дідро і Ґрімма, інакше я легко здогадався б, скільки перший зловживав моєю довірою, щоб надати моїм статям того різкого тону і похмурого колориту, якого вони більше не мали, коли він перестав керувати мною. Те місце, де філософ міркує, заткнувши собі вуха, щоб не чути скарг нещасного, написано в його дусі. Він малював переді мною й інші, ще сильніші образи, якими я не зважився скористатись. Але, приписуючи цей похмурий настрій тому враженню, яке справила на нього Венсенська в’язниця і яке значною мірою відчувається в його «Клервалі», я ніколи й не думав підозрювати в цьому який-небудь лихий намір. (Прим. автора.)

Перейшовши з протестантської віри до католицької, юний Руссо позбувся права бути громадянином Женеви.

З цією місцевістю в романі пов’язано багато важливих подій: під час своєї першої мандрівки Сен-Пре приносить чорнильницю та папір на камінь, відколотий кригою від берега, і пише листа своїй коханій, стверджуючи, що бачить в уяві її будинок; після повернення з кругосвітньої мандрівки Сен-Пре та Юлія, яка на той час вже була одружена, відвідують це місце разом, у цьому епізоді знаходить відображення просвітницьке розуміння часу, що кардинально зміниться у романтизмі.

Лукреція – римська патриціанка, яка покінчила життя самогубством після того, як її зґвалтував Секст Тарквіній, син імператора Риму Тарквінія Гордого.

Ось один з прикладів того, як зраджує мене пам’ять. Багато часу по тому, як я написав це, я дізнався, розмовляючи з дружиною про її старого батька, що зовсім не Гольбах, а де Шенонсо, котрий був у той час одним з опікунів Отель-Дьє, помістив його туди. Але я зовсім забув про це і ладний був присягнутися, що це зробив Гольбах. (Прим. автора.)

Гольбахівський гурток – у 1749 р. барон Поль Гольбах відкриває власний салон на вулиці Сен-Рош, де по неділях збираються письменники та художники, артисти та політичні діячі, а по четвергах – філософи. Влітку багато членів гуртка Гольбаха гостювали в його маєтку Гранвале, недалеко від Парижа. Одним з найближчих друзів барона та гуртківцем був Дідро.

«Політичні інституції» – попередня назва великого теоретичного твору про природу держави, принципи її побудови, засади політики, задум якої, як зазначає О. Хома в дослідженні «Трактат Ж.-Ж. Руссо “Про суспільну угоду”», виник у Руссо ще під час перебування у Венеції (1743–1744 рр.). Працював Руссо над цією працею близько десяти років. «Дослідники творчості Руссо не дійшли єдності у питанні про те, коли автор прийняв рішення припинити роботу над «Політичними інституціями», обмеживши свій масштабний задум трактатом про принципи політичного права» (цитується за О. Хома).

Ці побоювання викликала головним чином розсудлива строгість Дюкло; що стосується Дідро, то розмови з ним завжди чомусь настроювали мене на глузливіший і в’їдливіший тон, ніж той, що властивий мені з природи. Саме це й утримало мене від того, щоб порадитися з ним про справу, в яку я хотів укласти тільки силу розуму, без найменших ознак упередженості чи роздратування. Про тон цієї книги можна судити за «Суспільною угодою», що становить витяг з неї. (Прим. автора.)