Жан-Жак Руссо - Сповідь

Знівечений, змучений різними життєвими бурями, стомлений багаторічними переїздами та переслідуваннями, я гостро відчував потребу у спокої, а мої безсердечні вороги, здається, мали з того втіху, що повсякчас позбавляли мене його. Більш ніж будь-коли я шкодував за тим милим неробством, за тим солодким спокоєм душі і тіла, яких так прагнув, і в чому моє серце, позбувшись нарешті химер любові й дружби, вбачало відтепер свою найбільшу розкіш. З жахом думав я про ті майбутні зусилля, яких конче мусив докласти, про те бурхливе життя, що чекало на мене, і якщо велич, краса, корисність предмета будили в мені громадянську відвагу, то від самої думки, що я мушу даремно пожертвувати своєю особистістю, вся та мужність зникала, мов лизень її злизав. Двадцять років глибоких роздумів наодинці з самим собою коштували б мені менше, ніж шість місяців діяльного життя серед людей і справ, до того ж я був певен: у мене нічого не вийде.

Я знайшов один вихід, який, як мені здавалося, здатний був усунути всі суперечності. Оскільки мене постійно переслідували мої таємні вороги, наздоганяючи мене у всіх притулках, де я спинявся, я не бачив тепер, крім Корсики, іншого місця, де б міг сподіватися на старість мати той спокій, якого мене всюди позбавляли. Тому вирішив, як тільки матиму таку можливість, вирушити до цієї країни, дотримуючись вказівок Буттафоко, але жити там спокійно, відмовившись, принаймні поверхово, від праці у царині законодавства, а віддячити моїм господарям за гостинність, склавши на місці історію їхнього краю, не припиняючи тим часом збирати потроху відомості, які б пізніше стали їм у пригоді, якщо тільки я доживу до того дня, коли мені це вдасться. Я сподівався, не беручи на себе спочатку ніяких зобов’язань, дістати можливість таємно, на дозвіллі, обдумати план, який би влаштував їх, притому не надто порушуючи заради цієї роботи милу моєму серцю самоту і не підкоряючись нестерпному для мене способу життя, який ніколи не був моїм покликанням.

Але в моєму становищі здійснити таку подорож було доволі важко. З того, що Дастьє розповів мені про Корсику, я дізнався, що найпростіші життєві зручності на цьому острові мушу забезпечувати собі сам, тобто всю білизну, одяг, посуд, кухонне начиння, папери, книги треба було везти з собою. Щоб переселитися туди з моєю доморядницею, належало перебратися через Альпи і проїхати двісті льє, тягнучи за собою весь цей вантаж. Довелося б перетнути володіння кількох правителів, а після того, як уся Європа виявила своє ставлення до мене, зрозуміло, що на додачу до всіх моїх нещасть сюди на своєму шляху я натраплятиму на різноманітні перешкоди, і мало знайдеться таких, хто не скористається нагодою завдати мені якоїсь нової образи, порушуючи супроти мене усяке міжнародне і людське право.

Величезні витрати, утома, ризикованість такої подорожі змушували мене наперед передбачити і добре зважити всі пов’язані з нею труднощі. Думка про те, що я в моєму віці врешті-решт залишуся сам, не маючи на що жити, і далеко від знайомих, у цілковитій залежності від цього дикого і жорстокого народу, яким мені описував його Дастьє, спонукала мене ретельно обдумати цей крок, перш ніж наважитися на нього. Я гаряче бажав зустрічі з Буттафоко, на яку він давав мені підстави сподіватися, і чекав її результату, перш ніж дійти остаточного рішення.

Поки я вагався, почалися переслідування в Мотьє, що змусили мене виїхати звідти. Я не був підготовлений до тривалої подорожі, особливо до подорожі на Корсику. Чекаючи на лист від Буттафоко, я влаштувався на острові Сен-П’єр, звідки мене було вигнано з настанням зими, як я вже розповідав. Укриті снігом Альпи робили тоді для мене це переселення нездійсненним, особливо за тієї поспішності, як мені наказували. Правда й те, що безглуздість подібного розпорядження робила його нездійсненним: у цій оточеній водами самоті, маючи в своєму розпорядженні одну тільки добу від часу оголошення наказу, щоб зібратися в дорогу і підшукати човни та екіпажі для від’їзду з острова і з усієї території, – хай би я навіть мав крила, – і тоді мені було б нелегко виконати наказ. Я написав про це судді в Нідау, відповідаючи на його лист, і поспішив покинути цей край несправедливості. Так мені довелося відмовитися від свого улюбленого проекту. А далі, охоплений відчаєм і тому не здатний до будь-якої справи, я нарешті наважився скористатися запрошенням мілорда маршала і вирушити до Берліна, залишивши Терезу зимувати на острові Сен-П’єр з моїми речами й книгами і передавши свої папери на зберігання панові Дю Пейру. Я так поспішав, що вже назавтра вранці поїхав з острова і прибув до Б’єна ще до полудня. І тут моя подорож мало не закінчилася через випадковість, про яку варто розповісти.