Жан-Жак Руссо - Сповідь

Вільдремет зараз підшукав мені помешкання, на всі лади розхвалюючи мені як знахідку погану кімнатку на четвертому поверсі з вікнами на задвірок, де погляд мій тішила виставка смердючих шкур якогось чинбаря. Хазяїном помешкання був маленький чоловічок, паскудний з вигляду, з хитрою, лукавою фізіономією, а вже назавтра я дізнався, що він до того ж гульвіса, картяр, і про нього в кварталі вельми погана слава. Він не мав ані дружини, ані дітей, ані прислуги. Тож відтепер я цілими днями змушений буду сумно сидіти, зачинившись у своїй самотній кімнаті. Так сталося, що в найрадіснішій у світі країні мені було створено такі нестерпні умови, що я міг за кілька днів просто померти від тяжкої журби. Хоча мене й переконували в тому, що городяни, мовляв, усі як один бажають прихистити мене в цьому місті, я, буваючи на вулицях, не помітив у їхньому ставленні до мене нічого люб’язного і нічого привітного – в їхніх поглядах. Та, попри все це, я таки твердо вирішив залишитися, аж раптом дізнався, побачив і зрозумів уже наступного дня, що в місті відбувається якийсь страшний заколот у настроях, і все це – через мене. Якісь послужливі особи зараз же прийшли до мене, люб’язно попередивши, що вже завтра мені оголосять – і то за всією суворістю – наказ невідкладно покинути державу, тобто їхнє місто. Я не мав з ким радитися: всі мої доброзичливці десь поділися, ті, хто вмовляв мене залишитися, повтікали: Вільдремет зник, про Бартеса нічого не було чути, і судячи з того, що відбувалося довкола, його рекомендація, здається, не допомогла мені запобігти ласки його покровителів і батьків, про яких він нещодавно так багато розводився. Утім, такий собі пан де Во-Травер, бернець, власник гарного будинку поблизу міста, запропонував мені притулок, сподіваючись, що там я, як він сказав, зможу уникнути побиття камінням. Але ця перевага здалася мені недостатньо привабливою, і я не спокусився нею, щоб далі продовжувати своє перебування серед такого гостинного народу.

Тим часом, затримавшись на три дні, я вже значно перевищив термін у ті двадцять чотири години, які бернці призначили мені для виїзду з їхніх володінь. Знаючи їхню жорстокість, я вже почав був хвилюватися, чи пропустять вони мене тепер через свою територію. Аж раптом – і це було вельми вчасно – до мене приїхав окружний начальник міста Нідау й вивів мене з клопоту. Оскільки він відкрито засуджував насильницький вчинок їх превосходительств стосовно мене, то великодушно визнав за необхідне для себе публічно засвідчити мені свою непричетність до цих їхніх розпоряджень. Найперше те, що він не побоявся покинути свій підвідомчий округ, щоб відвідати мене в Б’єні. Він приїхав напередодні мого від’їзду, причому не тільки не криючись ні від кого, ба навіть надавши своєму візитові офіційного вигляду: з’явився у власній кареті, у супроводі секретаря, і привіз мені паспорт від свого імені, щоб я міг вільно проїхати через Бернську державу без затримки і в будь-який час. Його відвідини зворушили мене більше, ніж той паспорт. Я певен, що був би вражений таким його вчинком навіть у тому разі, якби це стосувалося не мене, а когось іншого. Немає нічого, що мало б більшу владу над моїм серцем, ніж мужній своєчасний вчинок на захист слабшого, пригнобленого несправедливо.

Нарешті, насилу діставши екіпаж, вранці наступного дня я покинув цю немилосердну країну, не чекаючи прибуття депутації, якого мусив сподобитись, не маючи навіть можливості побачитися з Терезою. Раніше я наказав їй їхати до мене, коли збирався залишитися в Б’єні, а тепер ледве встиг попередити запискою, повідомивши про своє нове лихо.

У третій частині, якщо матиму сили коли-небудь написати її, читачі дізнаються, чому я, вирушивши до Берліна, насправді опинився в Англії, і як обидві жінки, зазіхаючи на головну роль у моїй долі, своїми інтригами вижили мене із Швейцарії, де я був недостатньо їм підвладний, а зрештою добилися того, що видали мене своєму другові.

Прочитавши цей твір графові й графині д’Егмон, князю Піньятеллі, маркізі де Мем та маркізу де Жюнньє, я додав:

«Я розповів правду. Той, кому відомі факти, що суперечать розказаному, хай навіть буцімто тисячу разів підтверджені, мусить знати, що йому відомі тільки брехня і наклеп. І якщо він не захоче перевірити і з’ясувати їх разом зі мною, поки я живий, отже, він не любить ані правди, ані справедливості.

Щодо мене, то я готовий заявити привселюдно і без страху: кожен, хто, навіть не прочитавши моїх творів, ознайомиться з моєю вдачею, характером, способом життя, моїми схильностями, задоволеннями, звичками і потім зможе повірити, що я людина нечесна, той і сам гідний шибениці».