Жан-Жак Руссо - Сповідь

Так я закінчив своє читання, і всі мовчали. Лише пані д’Егмон здалася мені схвильованою. Вона помітно здригнулася, але відразу ж опанувала себе і далі справляла мовчанку, як і всі присутні. Такий був результат мого читання і заяви.

«Сповідь» Жан-Жака Руссо є унікальним твором з усіх можливих аспектів. Передмова до видання даного тексту жодною мірою не вимагає звернення до біографії автора чи окреслення його місця в історії культури, адже «Сповідь» є тим випадком (чи не першим у західноєвропейській літературі), коли твір говорить за автора й у цьому, до речі, слідує авторському наміру.

Більше двохсот років минуло з часу написання «Сповіді» Жан-Жака Руссо, що нарешті виходить і в українському перекладі. За цей період до тексту Руссо звертався ледве не кожний письменник, філософ та літературознавець, які порушували питання почуттів, зв’язку з часом, самопізнання. Тобто до українського читача «Сповідь» приходить з величезним шлейфом пояснень та тлумачень найвідоміших науковців ХХ століття. Така популярність тексту Руссо у науковій гуманітаристиці підкреслює постійну актуальність «Сповіді» як твору, багатошаровість якого неможливо вичерпати повністю, і зовсім не означає, що звичайному читачеві, не озброєному дослідженнями провідних філософів, вхід у нього закритий.

Почати розмову про унікальність цього тексту варто саме з типу сьогоднішнього читача, якому адресована книга Руссо, оскільки в «Сповіді» діалог з читачем досягає найбільшого вираження у порівнянні з іншими його текстами. На початку ХХІ століття цей текст звучить особливо актуально та цікаво. Після усіх змін та трансформацій ХХ століття, після постмодернізму «Сповідь» Руссо повертається до сучасного читача зі здатністю відповідати найширшому діапазону смаків. «Сповідь» може бути прочитана і як біографія видатного просвітника та ілюстрація його філософських поглядів, і як глибоко психологічний твір про історію становлення почуттів, і як варіант пригодницького роману, і як історичний текст, і як притча про природу людини. Горизонти очікування читача «Сповідь» Руссо неодмінно і підтвердить, і зрадить одночасно. Читання «Сповіді» найменше включає питання «а що далі?». Занурюючи читача в час боротьби на політичній карті, зародження та протистояння філософських концепцій, текст повертає його до таємниць душі, діалогу людини, яка знає собі ціну та вірить у себе, зі світом.

Текст, у якому відсутні діалоги та швидкий темп розвитку подій, не відштовхує читача, а, навпаки, притягує, змушуючи відкривати не лише в Руссо, а й у собі нові виміри. У тексті «Сповіді» парадоксальним чином поєднуються письмо та усне слово. Автор наголошує на роботі письма як способу подвоєння своєї душі з метою усвідомлення своїх координат не лише у просторі, а й у часі. Герой-оповідач «Сповіді» прагне наблизитися до розуміння себе через опис подій минулого та, чи не головне, через опис часу письма про події минулого. Разом з тим тексту «Сповіді» (на відміну від роману Руссо «Юлія, або Нова Елоїза») не можна відмовити у характеристиці, яку виділив Жак Дерріда: у творі відбувається заміщення усного мовлення, висловленого слова, завдяки чому письмо постає змістовим доповненням до усного мовлення. Текст «Сповіді» звучить так, ніби Руссо сидить поруч і розповідає, дивлячись у вічі читачу, історію свого життя. Незважаючи на дистанцію, що відділяє сучасного читача від часу створення «Сповіді», людина початку ХХІ століття має змогу вступити у діалог з Руссо, який залишив себе у тексті не стільки як видатну особистість епохи Просвітництва, скільки як суб’єкта, який упевнено йде до правди власного «Я».

Засвідчуючи страждання, конфлікти та розкаяння Руссо у період роботи над книжкою, «Сповідь» говорить не лише про час свого створення – твір має здатність дивовижним чином показувати навіть сучасному читачу його час у тих смислах, що не проявляються на видимій поверхні життя.

Текст «Сповіді» від самого початку роботи над ним не знав браку уваги, що особливо зросла після смерті автора. Поліція могла заборонити публічні читання його книг, але смерть зробила Руссо недосяжним у буквальному значенні цього слова. Ховаючись від переслідувань не один рік, шукаючи притулку, де можна було б продовжувати пошуки істини, Руссо повернувся до свого читача через текст. Могила Жан-Жака в Ермонвілі стала меккою, виник культ Руссо, проти чого влада виявилася безсильною. Укотре Руссо переміг усіх. Наступні епохи вносили свої корективи в тлумачення тексту «Сповіді», які, однак, не носили революційного характеру, а тому мало у чому змінювали текстове повідомлення останнього твору Руссо, що, попри намір свого автора, виявив: боротьба людини з самою собою не закінчиться ніколи. Здоровий глузд та критичне ставлення до себе кинули виклик ірраціональному страху людини просвітницького розуму в цьому тексті, що є і естетичною роботою, і екзистенційним завданням, проектом самопізнання, які отримали назву «Сповідь».