Жан-Жак Руссо - Сповідь

До цих своїх розваг я додав одну, що нагадувала мені про миле серцю життя в Шарметі і до якої мене особливо спонукала осіння пора року. Мені подобалися дрібні сільські роботи, пов’язані зі збиранням зелені та фруктів, у яких ми – Тереза і я – радо допомагали дружині податкового збирача та його родині. Пам’ятаю, як до мене зайшов якось один з мешканців Берна на прізвище Кіршберґер і застав мене на великому дереві з прив’язаним до пояса мішком, який на той час був уже так туго набитий яблуками, що я не міг і поворухнутися. Я не був проти такої зустрічі, і вона та ще кілька подібних мене зовсім не засмутили. Я сподівався, що бернці, побачивши, чим я заповнюю своє дозвілля, більше не порушуватимуть спокій моєї мирної самоти. Я навіть вважав би за краще опинитися там з їхньої волі, ніж зі своєї: у всякому разі тоді я був би впевнений, що вони, зрештою, дадуть мені спокій.

Ось іще одне з тих зізнань, щодо яких я знаю наперед: читачі, які неодмінно бажають судити про мене по собі, зустрінуть їх з недовірою, незважаючи на те, що за все моє довге життя давно могли переконатися – я маю безліч схильностей, не схожих з їхніми. Особливо дивує те, що, відмовляючись визнати за мною почуття добрі чи байдужі, яких вони самі не мають, вони, проте, завжди готові приписати мені такі жахливі риси, що людське серце їх просто не могло б витримати. Тоді вони дуже легко знаходять у мені суперечність із природою, зображують мене чудовиськом, і жодна нісенітниця не здається їм неймовірною, якщо тільки вона здатна знеславити мене. Вони й думки не припускають про існування чогось незвичайного, що могло б зробити мені честь.

Та хай би що вони там собі думали чи говорили, це все одно не змусить мене перестати правдиво оповідати про те, чим був, що робив і думав Жан-Жак Руссо, не пояснюючи і не виправдовуючи особливостей його почуттів і думок і не дошукуючись, чи думали інші так, як він сам.

Мені надзвичайно сподобалося життя на острові Сен-П’єр, і врешті-решт я почав мріяти, що було б добре залишитися там назавжди. Тепер від самих тільки думок про те, що я мушу зробити візити сусідам, чи про необхідність поїздок до Невшателя, Б’єна, Івердена й Нідау я вже почувався стомленим. День, пробутий десь-інде, не на острові, здавався мені вкраденим у мого щастя, а покинути озеро було для мене рівнозначне тому, що вийти за межі своєї стихії. До того ж набутий досвід зробив мене боязким. Не встигало моє серце чимось потішитися, як я вже неодмінно чекав, що скоро втрачу це хороше в своєму житті, тому й палке бажання скінчити свої дні на цьому острові було неминуче пов’язане з острахом, що мене змусять його покинути. Я взяв собі за звичку сидіти вечорами на піщаному березі, особливо коли озеро хвилювалося. Тоді прибережні хвилі, розбиваючись коло моїх ніг, надзвичайно тішили серце, ніби розбивали мою тугу. Я спостерігав, і здавалося, бачив у них земну марноту, гостро відчуваючи при цьому противагу суєті – той мирний спокій, який дарував мій притулок, і ці втішні думки іноді зворушували мене до сліз. Я скількимога насолоджувався цим спокоєм, який порушувало тільки побоювання втратити його, але це побоювання ставало щораз сильнішим, і зрештою насолоду було зіпсовано. Відчуваючи всю непевність мого становища, я, звісно, не смів розраховувати на його тривалість. Я казав сам до себе: «О, коли б я міг проміняти свою свободу виходу звідси, яку я зовсім не шаную, на впевненість, що можу залишитися тут назавжди! Краще б тримали мене тут силою, ніж терплять на цьому острові з милості! Ті, хто мене тут тільки терплять, можуть коли завгодно вигнати мене. Чи ж можу я сподіватися, що мої переслідувачі, побачивши, який я тут щасливий, так просто дадуть мені спокій? Ба ні! Не досить того, що мені дозволено тут жити, я хотів би, щоб вони мене присудили до цього, щоб я був змушений тут залишатися і не бути звідси врешті вигнаним». Я заздрив долі Мікелі Дюкре, який спокійнісінько жив собі в замку Арберґ: якби він тільки побажав, був би щасливий. Нарешті ці постійні роздуми й тривожні передчуття нових нещасть, завжди готових впасти на мою голову, довели мене до того, що я тепер бажав – причому неймовірно сильно, – щоб моє перебування на цьому острові перетворилось на довічну неволю. І можу заприсягтися, що, якби тільки від мене залежало накликати на себе самого такий присуд, я, слово честі, залюбки це зробив би, маючи за краще примусово пробути решту життя на цьому острові, ніж наражатися на небезпеку бути звідти вигнаним у будь-який час.