Жан-Жак Руссо - Сповідь

За п’ятсот чи шістсот кроків звідти, на південь від Сен-П’єра, є інший острів, значно менший, необроблений і пустельний, немов одірваний колись бурями від великого; на його каменястому ґрунті ростуть тільки верби та деревій; але там є все ж таки доволі високий пагорбок, укритий зеленою травою і дуже привабливий. Форма озера – майже правильний овал. Береги його, менш багаті, ніж береги Женевського чи Невшательського озер, утворюють, проте, досить мальовничу панораму, особливо в західній частині, густо заселеній, облямованій виноградниками, що розкинулися під гірським пасмом. Вони нагадують виноградники у Кот-Роті, але не дають такого доброго вина. У напрямі з півдня на північ розташований судовий округ Сен-Жан, Бонвіль, Б’єн і на краю озера – Нідау, і все це впереміш із дуже милими селами.

Ось таким було це місце, яке я вподобав, і вирішив переселитися туди, покидаючи Валь-де-Травер. [223]Цей мій вибір так відповідав моєму миролюбному духові, моїй схильності до самоти і лінощів, що я зараховую його до тих найсолодших мрій, які найбільше захоплювали мою уяву. Мені здавалося, що на цьому острові я буду подалі від людей, захищений від їхніх образ, більш забутий усіма, – одне слово, зможу ще глибше поринути в насолоду бездіяльністю і споглядальне життя. Мені хотілося б так замкнутися на цьому острові, щоб зовсім не мати ні з ким спілкування, і я справді зробив усе можливе, щоб уникнути необхідності це спілкування підтримувати.

Питання стало про кошти для існування. Дорожнеча їстівних запасів, а ще трудність їх доставки робить життя на цьому острові значно дорожчим, ніж на континенті, до того ж мешканці острова цілком залежні від податкового збирача. Цю перепону вдалося подолати, скориставшись допомогою Дю Пейру – він люб’язно запропонував мені свої послуги, узявши на себе видання всіх моїх творів, за яке свого часу бралась була одна компанія, та пізніше відмовилася від своїх намірів. Я передав йому всі рукописи для цього видання, сам їх розподілив і впорядкував. Ще я додав до цього зобов’язання передати йому пізніше спогади про своє життя і доручив зберігання всіх моїх паперів з неодмінною умовою скористатися ними тільки після моєї смерті, адже я хотів спокійно скінчити свій життєвий шлях, більше не нагадуючи про себе публіці. А тієї довічної пенсії, яку Дю Пейру пообіцяв мені виплачувати, цілком вистачило б на мій вік. Мілорд маршал, отримавши назад усі свої маєтки, також запропонував мені пенсію – тисячу двісті франків на рік, та я погодився на вдвічі меншу. Він хотів надіслати мені весь капітал, але я відмовився, не знаючи, куди його помістити. Тоді він передав його панові Дю Пейру, в руках якого той залишається досі, а я отримую з нього довічну ренту на умовах, про які домовився з дарувальником. Отже, коли скласти докупи мій договір з Дю Пейру, пенсію мілорда маршала, дві третини якої мали виплачуватися Терезі після моєї смерті, і ренту в триста франків од Дюшена, я міг розраховувати на пристойне існування для себе, а після моєї смерті – для Терези, якій я залишав сімсот франків ренти як з пенсії Рея, так і мілорда маршала. Мені не треба було більше боятися, що вона чи я залишимося без шматка хліба. Але так уже судилося, що почуття власної гідності змусило мене відмовитися від забезпеченості, яку могли дати мені удача і моя праця, і що я помру таким же бідним, як і жив. Хай читач сам вирішить, чи міг я, не ставши останнім негідником, виконувати зобов’язання, якщо їх весь час намагалися зробити для мене принизливими і при цьому завбачливо позбавляли мене будь-якого іншого джерела існування, щоб я був змушений змиритися з моєю ганьбою. Так, ці люди навіть не сумнівалися, що моє рішення при такому виборі може бути іншим, давно склавши про мене думку, ніби я такий самий, як і вони.

Нарешті я міг заспокоїтися – необхідними коштами для прожитку я себе забезпечив, тож більше нічим не клопотався. Відійшовши од світу, я розв’язав руки своїм ворогам, але при цьому в благородному запалі моїх творів, у непохитності принципів я залишив такі ілюстрації мого внутрішнього світу, що цілком відповідали всій моїй поведінці і свідчили про властивості мого характеру. Тож я не потребував іншого захисту від своїх наклепників. Вони могли скільки завгодно зображувати під моїм ім’ям когось іншого, але цим одурювали тільки тих, хто хотів бути обдуреним. Я міг би віддати їм на розбір усе своє життя від початку до кінця: я певен, що за всіма моїми помилками і слабкостями, за моєю нездатністю нести будь-яке ярмо завжди можна буде побачити людину справедливу, добру, незлостиву, яка не знає ані ненависті, ані заздрості, завжди готову визнати свою неправоту, ще більш готову забути чужу, що вбачає все своє щастя в тихих і лагідних почуттях і що у всьому доводить свою щирість до безрозсудності, до найнеймовірнішої неупередженості.