Жан-Жак Руссо - Сповідь

Отже, якоюсь мірою я прощався зі своїм віком і сучасниками, прощався зі світом, маючи намір усамітнитися на цьому острові до останніх своїх днів. Таке було моє рішення, там я сподівався виконати нарешті великий задум – почати бездіяльне життя, здійсненню якого до того часу марно присвячував малу здатність до діяльності, яку даровано мені Провидінням. Цей острів мав стати для мене казковою Папоманією [224]– блаженним краєм, де всі сплять глибоким сном:

Це якнайкраще влаштовувало мене, оскільки я завжди мало шкодував про сон: мені задосить було неробства, і, якби можна було нічого не робити, то навіть вважав би за краще марити наяву, а не в сновидіннях. Коли час романтичних проектів минув і дим марної слави більш сп’янив мене, ніж потішив, у мене залишилася тільки остання надія – дожити віку, не відчуваючи ні в чому скрути, перетворивши безділля на вічний стан душі. Таким життям живуть блаженні на тім світі, і в ньому відтепер вбачав я найбільше своє щастя тут, на землі.

Ті, хто так дорікає мені суперечностями, не проминуть нагоди дорікнути ще й таким. Я казав, що неробство, яке панує в суспільстві, нестерпне для мене, а тим часом прагну самоти лише для того, щоб самому вдатися до такого ж неробства. Атож, я й справді такий; коли в цьому і є суперечність, то вона полягає в моїй природі і не залежить від мене; тим часом тут не тільки немає будь-якої суперечності, навпаки: саме завдяки цьому я й залишаюся завжди самим собою. Неробство в суспільстві вбивче, бо воно вимушене; неробство самоти привабливе, бо воно вільне і добровільне. Перебувати в компанії, де я змушений нічого не робити, мені неприємно, нестерпно, тому що це відбувається проти моєї волі. Я мушу залишатися на місці, немов приклеєний до стільця, або стояти стовпом, немов вартовий на чатах, не сміючи ворухнути рукою чи ногою, ані побігти, ані підстрибнути, ані заспівати, ані закричати, навіть жестикулювати не можна, коли б захотів; не сміючи навіть мріяти, відчуваючи водночас усю нудьгу неробства і всю муку силуваної неприродності, змушений бути уважним до всіх дурниць, які мовляться довкола, до всіх тих солодкомовних компліментів, і безупинно мучити свій мозок, придумуючи, що б його й собі докинути такого доречного-дотепного. І це ви називаєте неробством! Та це каторжна праця!

Неробство ж, яке я так люблю, – це не те ледарювання, як можна собі уявити, коли можна сидіти, нічого не роблячи, склавши руки в цілковитій бездіяльності, і ні про що не думати. Ні, це водночас і неробство дитини, яка перебуває в постійному русі, хоча нічого не робить, і неробство пустомолота, який верзе нісенітниці, у той час коли руки його відпочивають. Я люблю займатися дурницями, розпочинати сто справ одночасно і при цьому жодну не закінчувати, іти світ за очі, щохвилини змінюючи свої плани, спостерігати за повадками мухи, придумувати, як би його зсунути з місця кам’яну брилу, щоб подивитися, що там насподі, із запалом братися до роботи, що потребує десятилітньої праці, а вже за десять хвилин без жалю кидати її і, нарешті, цілісінькими днями байдикувати, роблячи тільки те, що забаглося саме зараз.

Ботаніка, в тому сенсі, як я завжди її розумів і в якому вона поступово ставала моєю пристрастю, була саме тим вільним заняттям, яке здатне було заповнити всю порожнечу мого дозвілля, не залишаючи місця ні для моєї палкої уяви, ні для нудьги. Ліниво блукати полями й лісами, мимохідь зриваючи тут і там то квітку, то гілку, скубнувши травинку майже випадково, спостерігаючи тисячі разів те саме – і завжди мені це цікаво, завжди це новина для мене – ось чим я міг би заповнити цілу вічність, і при цьому не нудьгував би жодної хвилини. Хоч якою б витонченою, дивовижною й різноманітною була будова рослин, вона не вразить невігласа так сильно, щоб він зацікавився нею. Завжди ніби схожі і в той же час навдивовижу різні будовою, рослини здатні по справжньому зачарувати тільки тих, хто вже має певне уявлення про їх систематику. А решта, побачивши всі ці скарби природи, спроможні тільки тупо, одноманітно белькотати слова подиву і захвату. Вони не вирізняють подробиць: звідки їм знати, на що саме належить звертати увагу, також не бачать цілого, бо не мають аніякого уявлення про той ланцюг відповідностей і комбінацій, що вражають своїми дивовижами розум справжнього спостерігача. Я був спостережливим, але забудькуватим, і ця особливість завжди утримувала мене в тому щасливому стані, коли знаєш саме стільки, щоб усе тобі здавалося новим і захопливим. Розмаїття ґрунтових умов цього маленького острова забезпечувало мені на все життя досить велику різноманітність рослин для їх вивчення. Я не хотів залишати там жодної стеблинки без уважного дослідження і вже мав задум скласти з численних своїх цікавих спостережень опис місцевої флори – «Flora Petrinsularis».