Жан-Жак Руссо - Сповідь

Верн поставився до цього звинувачення із стриманістю, більш ніж дивною в людині, яка його не заслуговує, особливо ж після люті, виявленої ним раніше. Він написав мені два чи три дуже зважених листи, метою яких, мабуть, було дізнатися з моїх відповідей, що мені відомо і чи є в мене докази проти нього. Я відповів йому двічі коротко, сухо, різко, по суті, але без неввічливих висловів, і він не розсердився. На третій його лист я вже не відповів, бачачи, що він хоче зав’язати зі мною своєрідне листування, і він змусив мене відповідати йому через д’Івернуа. Пані Крамер написала Дю Пейру, що, на тверде її переконання, Верн не писав цього пасквіля. Все це нітрохи не похитнуло моєї впевненості; але оскільки я міг помилятися і в такому разі зобов’язаний був надати Верну належне задоволення, я передав йому через д’Івернуа, що зроблю це в бажаній для нього формі, якщо він зможе вказати мені справжнього автора пасквіля чи принаймні доведе, що не він написав його. Я зробив більше: добре розуміючи, що, врешті-решт, коли він не винен, я не маю права вимагати якихось доказів, я вирішив викласти в досить ґрунтовній записці причини своєї впевненості і передати їх на розгляд такого посередника, якого Верн не зміг би не визнати. Ніхто не відгадає, кого я обрав у посередники: раду Женеви. У кінці своєї записки я заявляв, що коли, розглянувши її і провівши всі ті розслідування, які рада вважатиме за потрібне провести, маючи цілковиту можливість це зробити, вона вирішить, що пан Верн не є автором пасквіля, я негайно щиро цьому повірю, кинуся йому до ніг і проситиму в нього прощення доти, поки дістану його. Смію сказати, що ніколи ще моя гаряча любов до правосуддя, прямота і великодушність моєї вдачі, моя віра в любов до справедливості, що від народження властива кожному серцю, не виявлялися так повно і так яскраво, як у цій мудрій і зворушливій записці, де я без вагань брав найнепримиренніших моїх ворогів у посередники між мною і моїм наклепником. Я прочитав цю записку Дю Пейру, він порекомендував не давати їй ходу, і я так і зробив. Він порадив мені почекати обіцяних Верном доказів; я чекав їх і чекаю досі. Він порадив мені також поки що помовчати; я замовк – і мовчатиму, поки живий, вислуховуючи осуд за те, що звів на Верна таке тяжке, помилкове і бездоказове звинувачення, хоча в душі я впевнений і переконаний, як у власному існуванні, що автор пасквіля – він. Моя записка в руках у Дю Пейру. Якщо вона коли-небудь побачить світ, у ній знайдуть мої докази і, сподіваюся, пізнають душу Жан-Жака, яку мої сучасники так мало прагнули пізнати.

Час повернутися до моєї катастрофи в Мотьє і до мого від’їзду з Валь-де-Травера, після двох з половиною років перебування там і восьми місяців найжахливіших переслідувань, які я зносив з непохитним терпінням. Я не в змозі виразно згадати подробиці цього неприємного часу, але їх можна знайти в повідомленні Дю Пейру, про яке я розкажу згодом.

Відколи пані де Верделен поїхала, розворушення посилилося ще більше. Незважаючи на кількаразові рескрипти короля, попри розпорядження державної ради та всі зусилля каштеляна і місцевих суддів, народ вважав мене справжнім антихристом і, бачачи, що самим тільки галасом мене не здолати, вирішив, очевидно, діяти рішуче. Під час прогулянок на дорогах поряд мене звідкись раптом починало падати каміння, щоправда, поки що його кидали здалеку, не поціляючи в мене. Нарешті в ніч проти ярмарку в Мотьє, який звичайно буває на початку вересня, я зазнав нападу просто в домі, де жив, ще й наразив на небезпеку життя всіх його мешканців.

Опівночі я почув сильний гуркіт. Він долинав із галереї у верхній частині задньої стіни будинку. Від граду каміння, що сипалося у вікно та двері цієї галереї, зчинилася така гуркотнеча, що мій собака, який до цього мирно собі там спав, спочатку був загавкав, але з переляку замовк, забився в куток і почав гризти та дряпати дошки підлоги, намагаючись утекти. Почувши той гармидер, я підвівся з постелі, хотів вийти зі спальні до кухні, аж раптом камінь, кинутий очевидно дужою рукою, пролетів через кухню, розбивши шибки, вдарив об двері моєї кімнати так, що вони хряснули, і впав біля мого ліжка. Він був би поцілив мені в живіт, якби я встав на секунду раніше. Я думав, що бучу збили, щоб підняти мене з постелі, а камінь кинули для такого собі привітання. Я притьмом побіг до кухні, де побачив Терезу, яка вже так само схопилася і поспішала до мене, тремтячи зі страху. Ми притислися до стіни, подалі од вікна, щоб ухилитися від каміння і порадитися, що нам краще зробити, адже вийти з дому, щоб покликати на допомогу, було неможливо – нас би повбивали та й годі. На щастя, служниця одного дідуся, що мешкав поверхом нижче, теж прокинулася від цього шарварку й побігла по каштеляна, будинок якого був поряд з нашим. Той зараз схопився з постелі, поспішно накинув халат і негайно прийшов зі сторожею, яка, оскільки був ярмарок, робила нічний обхід і саме нагодилася. Розгром, який каштелян узрів у нашому домі, справив на нього таке гнітюче враження, що він збліднув, а побачивши каміння, яким була всіяна галерея, вигукнув: «Господи! Та тут справжня каменоломня!». Оглянувши нижній поверх, виявили: виважено двері, що вели на маленький задвірок: очевидно, хтось намагався вдертися в дім через галерею. Почали розслідувати, чому ж саме сторожа не помітила й не завадила заколоту, і виявилося, що мешканці Мотьє цього разу неодмінно побажали вартувати саме цієї ночі поза всякою чергою, хоча це мусило робити інше село. Назавтра каштелян надіслав рапорт державній раді, а звідти за два дні було наказано розслідувати справу, пообіцявши нагороду й дотримання таємниці тим, хто вкаже винних, а тим часом він звелів приставити на ніч королівським коштом варту до мого будинку і так само до суміжного з ним будинку каштеляна.