Жан-Жак Руссо - Сповідь

Позбавити мене причастя своєю владою він не міг, для цього потрібна була заборона консисторії, що прийняла мене до лона Церкви, а поки звідти не було розпорядження, я міг сміливо приходити до причастя, не боячись відмови. Монмоллен добився в духовного начальства доручення викликати мене до консисторії і зажадати у мене пояснень про мою віру, а в разі моєї відмови – відлучити мене від церкви. Відлучення не могло відбутися інакше, як за рішенням консисторії більшістю голосів. Але селяни, що входили до цього зібрання і називалися старійшинами, очолювані і, як неважко здогадатися, керовані цим священиком, звичайно ж, мусили поділяти всі його думки, особливо в питаннях богослов’я, у яких вони були обізнані ще менше, ніж їхній пастир. Отож я отримав повістку і вирішив прийти до консисторії.

Якою щасливою обставиною і яким тріумфом було б для мене, якби я вмів говорити так, як писав! Як мені легко було б показати свою перевагу і здолати цього жалюгідного пастора на очах півдюжини його прихильників-селян. Жадоба влади змусила протестантське духівництво забути всі принципи Реформації, і, щоб нагадати їх, мені досить було прокоментувати перші з моїх «Листів з гори», з приводу яких вони мали дурість ганьбити мене. Мій текст був готовий, треба було тільки розвинути його, і мій супротивник був би осоромлений. І я не обмежився б лише обороною; мені неважко було б перейти до нападу, тож він навіть не помітив би цього і не зміг захищатися. Пастори такого ґатунку, такі ж легковажні, як і неосвічені, самі дали мені якнайкращу можливість, про яку я тільки міг мріяти, щоб знищити їх. Але на жаль, треба було говорити, і говорити негайно, знаходити в потрібний момент думки, звороти, слова, незмінно зберігати повне самовладання, холоднокровність і ні на мить не збентежитися. Але хіба я міг чекати цього від себе? Я так ясно усвідомлював своє невміння висловлюватися експромтом. Я змушений був ганебно мовчати в Женеві перед зібранням, прихильним до мене і вже готовим усе схвалити. Але тут усе було навпаки: я мав справу з уїдливою людиною, яка знання заміняла підступністю, здатною розставити мені тисячу пасток, перш ніж я помічу хоч одну, людиною, яка вирішила будь-що спіймати мене. Що більше я обмірковував своє становище, то більше воно здавалося мені небезпечним. Відчуваючи, що мені ні за що щасливо з нього не виплутатись, я придумав інший вихід. Я надумав виголосити промову перед зібранням консисторії, відмовити їй в компетенції і тим самим позбавити себе необхідності відповідати. Це було дуже легко: я записав цю промову і з небувалою старанністю почав учити її напам’ять. Тереза сміялася з мене, чуючи, як я постійно бурмочу і повторюю ті самі фрази, намагаючись утовкмачити їх собі в голову. Я сподівався, що нарешті виголошу свою промову; я знав, що каштелян, як представник короля, буде присутній на засіданні, що, незважаючи на підступи та інтриги Монмоллена, більшість старійшин прихильні до мене; за мене були розум, істина, справедливість, заступництво короля, влада державної ради, співчуття всіх добрих патріотів, зацікавлених у призначенні цього розслідування, – все сприяло тому, щоб підбадьорити мене.

Напередодні призначеного дня я знав свою промову напам’ять і проказував її не затинаючись. Усю ніч я подумки повторював її, а вранці вже нічого не пам’ятав. Я уявляв, що вже стою перед високим зібранням, бентежуся, в голові паморочиться, язик заплітається, – одне слово, майже тієї самої хвилини, коли час було виходити, я остаточно занепав духом, залишився вдома і вирішив написати до консисторії, похапцем виклавши причини, через які я не зміг прийти, і посилаючись на свій недуг, який і справді, зважаючи на тодішній мій стан, не дозволив би мені витримати засідання до кінця.

Пастор, спантеличений моїм листом, відклав справу до наступного засідання, а тим часом і особисто, і через своїх прихильників намагався всіляко спокусити тих старійшин, які слухалися не його обмов, а голосу своєї совісті і висловлювали думку, відмінну від думки духівництва і його власної. Але хоч як переконливо повинні були впливати на людей цього ґатунку аргументи пастора, добуті ним з-під поли, йому вдалося схилити на свій бік лише двох чи трьох, уже заздалегідь йому відданих і прозваних його тінню. Королівський чиновник і полковник Пюрі, що взяв гарячу участь у цій справі, утримали решту в межах їх обов’язку, і коли цей Монмоллен заговорив про моє відлучення, консисторія більшістю голосів відмовила йому у своїй згоді. Тоді він звернувся до останнього засобу: вирішив збунтувати простолюд. Він відкрито взявся до діла разом зі своїми прихильниками та деякими з громадян і діяв з таким успіхом, що, незважаючи на численні і грізні рескрипти короля і незважаючи на всі розпорядження державної ради, я змушений був покинути цю країну, щоб не наражати на небезпеку життя королівського чиновника, якого могли вбити за те, що він захищав мене.