Жан-Жак Руссо - Сповідь

До мене завітало кілька торговців з Невшателя пропонувати свої послуги для видання повного зібрання моїх творів, а з ними один ліонський власник друкарні чи книгопродавець на прізвище Регійя, що, не знаю, яким чином, втерся до їх компанії. Він і взявся всім керувати. Ми уклали цілком прийнятну угоду, яка відповідала моїй меті. Я мав матеріалу як друкованого, так і рукописного на шість томів ін-кварто, [219]а крім того, я зголосився сам спостерігати за друкуванням. За все це вони зобов’язалися виплачувати мені щорічну ренту в тисячу шістсот ліврів французькою монетою і видати одноразово тисячу екю.

Контракт був написаний, але ще не підписаний, коли з’явилися «Листи з гори». Страшенний вибух обурення проти цієї диявольської брошури та її ненависного автора злякав компанію, і справа розладналася. Враження від цієї останньої моєї праці можна прирівняти до того, яке справило свого часу моє «Міркування про французьку музику». Але воно хоч і викликало проти мене ненависть і наразило мене на небезпеку, проте не позбавило мене поваги суспільства. Коли ж вийшли у світ «Листи з гори», як у Женеві, так і в Версалі, вочевидь, були здивовані, як можна лишати живим таке чудовисько, як я. Мала женевська рада, підбурювана французьким посланником і керована генеральним прокурором, видала з приводу мого твору декларацію, в якій, затаврувавши її найжахливішими словами, оголосила, що вона негідна навіть бути спаленою рукою ката, і зі спритністю, майже сміховинною, додала, що було б ганебно не тільки відповідати на неї, а й згадувати про неї. Я палко бажаю, щоб хтось із моїх читачів, натхненний прагненням до правди і справедливості, зважився прочитати з початку й до кінця «Листи з гори». Тоді після всіх образ і жорстоких нападок, якими обкидали автора, він відчує, яка, смію сказати, стоїчна стриманість панує в цьому творі. Не маючи можливості відповідати на образи, оскільки я нікого не ображав, і не знаючи, як спростувати мої доводи, бо вони були незаперечні, мої супротивники вирішили зовсім не відповідати, нібито від надмірного обурення. Щоправда, коли вони сприймали неспростовні доводи як образи, то повинні були б уважати себе за надто скривджених.

Представники не тільки не заявили з приводу цієї огидної декларації ніякої скарги, а й пішли накресленим у ній шляхом, і, замість того щоб зробити своєю зброєю «Листи з гори», які вони приховали, щоб прикриватися ними як щитом, вони боязливо не віддали ні шани, ні справедливості цьому твору, написаному на їхній захист і на їхнє прохання. Вони не цитувати і навіть не згадувати його, хоча нишком черпали з нього всі свої аргументи, і лише точність, з якою вони пішли за порадою, що нею закінчується цей твір, стала єдиною причиною їх порятунку і перемоги. Вони нав’язали мені цей обов’язок, я виконав його, я до кінця послужив батьківщині та їх інтересам. Я просив їх забути про мене і думати в цих чварах тільки про себе. Вони спіймали мене на слові, і я більше не втручався в їхні справи, лише невпинно закликав їх до миру, нітрохи не сумніваючись у тому, що коли вони почнуть опиратися, то Франція їх розчавить. Цього не сталося, і я розумію, в чому причина, але тут не місце говорити про неї.

У Невшателі «Листи з гори» справили спочатку досить мирне враження. Я послав один примірник панові де Монмоллену. Він поставився до книги добре і прочитав її без заперечень. Тоді він був хворий, так само як і я, а коли видужав, прийшов дружньо відвідати мене і ні про що мені не говорив. Тим часом здіймався галас, десь уже палили цю книгу. Із Женеви, з Берна і, можливо, з Версаля вогнище обурення скоро перекинулося до Невшателя і, головне, до Валь-де-Травера, де почали за допомогою таємних підступів підбурювати народ ще раніше, ніж схаменулося духівництво. Смію сказати, що народ цієї країни мав би любити мене, як і всюди, де я жив, тому що я роздавав милостиню щедрою рукою, не залишаючи без допомоги жодного бідняка, нікому не відмовляючи в послузі, якщо був у змозі її зробити, поводився з усіма, можливо, навіть дуже запросто і завжди уникав будь-яких відмінностей, які могли б викликати заздрість. Попри це, натовп, невідомо ким підбурюваний, потроху дійшов нарешті до люті, почав публічно ображати мене серед білого дня не тільки в селах і на дорогах, а й на людних вулицях. Ті, кому я зробив найбільше добра, особливо старалися; і навіть люди, які й далі користувалися моїми благодіяннями, не сміючи виступати відкрито, підбурювали інших, неначе хотіли таким чином відомстити за приниження бути мені зобов’язаними. Монмоллен, здавалося, нічого не помічав і ніяк себе не виявляв. Та оскільки наближався час причастя, він прийшов до мене і порадив не приходити того дня до церкви, запевняючи, що в усьому іншому він нічого не має проти мене і дасть мені спокій. Ця люб’язність здалася мені дивною, вона змусила мене згадати про лист пані де Буффлер, і я не міг зрозуміти, кому це так важливо, причащатимусь я чи ні. Оскільки подібну поступливість з мого боку я вважав боягузтвом і до того ж не хотів дати народу новий привід волати про моє безбожництво, я рішуче відмовився від пропозиції пастора, і він пішов незадоволений, давши мені зрозуміти, що я пошкодую про це.