Жан-Жак Руссо - Сповідь

У самому розпалі нашої дружби д’Івернуа написав мені з Женеви, щоб я остерігався молодого угорця, що оселився поблизу мене. Його начебто запевняли, що він шпигун, підісланий до мене французьким мністром. Це повідомлення могло тим більше стривожити мене, що в місцевості, де я жив, усі попереджали мене про необхідність бути обережним, що за мною стежать і постараються заманити мене на французьку територію, щоб там розправитися зі мною.

Бажаючи раз і назавжди заткнути рота цим недоречним порадникам, я запропонував Соттерну, ні про що не попереджаючи його, прогулятися пішки до Понтарльє; він погодився. Коли ми туди прийшли, я дав йому прочитати лист д’Івернуа, а потім, палко обійнявши юнака, мовив: «Соттерн не потребує доказів моєї довіри до нього, але публіка повинна знати, що я маю для цього підстави». Ці обійми були дуже солодкі, то була одна з тих душевних утіх, які чужі переслідувачам і які вони не в змозі відняти у своїх жертв.

Я ніколи не повірю, щоб Соттерн був шпигуном чи зрадив мене; але він мене обдурив. Тоді як я виливав йому своє серце, нічого не приховуючи, він мав твердість постійно закривати від мене своє і відмагався від мене, вдаючись до брехні. Він вигадав мені якусь історію, що змусила мене повірити, буцімто його присутність необхідна на батьківщині. Я благав його їхати якомога швидше, і він поїхав. А коли я думав, що він уже в Угорщині, то дізнався, що він у Страсбурзі. Соттерн був там уже не вперше. Він розбив там одну сім’ю; чоловік, знаючи, що я зустрічаюся з ним, написав мені про це. Я доклав усіх зусиль, щоб повернути молоду жінку до доброчесності, а Соттерна – до його обов’язків. Тоді як я думав, що вони розірвали свої стосунки, вони зійшлися знову, і чоловік мав навіть утіху застати юнака в себе вдома; після цього мені нічого було більше сказати. Я дізнався, що вдаваний барон обплутав мене тенетами брехні. Прізвище його було не Соттерн, а Соттерсгайм. Що стосується баронського титулу, яким його наділили в Швейцарії, то я не міг дорікати йому за це, оскільки він ніколи ним не користувався. Але я не сумніваюся, що він справді був дворянином, а мілорд маршал, який добре орієнтувався в людях і свого часу побував у нього на батьківщині, завжди вважав його за дворянина і ставився д нього як до такого.

Як тільки Соттерн поїхав, служниця готелю, де він харчувався, заявила, що вагітна від нього. Це була брудна шльондра, а Соттерна всі так цінували і поважали в цій місцевості за його поведінку і високу моральність, що її безсоромність усіх обурила. Найпривабливіші тамтешні жінки, що марно розсипали йому свої компліменти, розлютилися; я був у нестямі від обурення. Я доклав усіх зусиль, щоб змусити замовкнути цю негідницю, пропонуючи сплатити всі витрати і поручитися за Соттерсгайма. Я написав йому, глибоко впевнений не тільки в тому, що ця вагітність не має до нього ніякого стосунку, а й що це вигадка і все це тільки підступи його і моїх ворогів. Я хотів, щоб він повернувся і викрив шахрайку і тих, хто підучив її. Мене вразила непереконливість його відповіді. Він написав пасторові, у парафії якого жила ця шльондра, і, так би мовити, зам’яв справу. Бачачи це, я перестав утручатися і дуже дивувався, що такий розпусник міг до такої міри володіти собою, щоб своєю стриманістю схилити мене до найбільшої близькості.

Із Страсбурґа Соттерсгайм вирушив на пошуки щастя до Парижа, але знайшов там лише убогість. Він написав мені, признаючись у своєму peccavi . [216]Спогад про нашу колишню дружбу схвилював мене до глибини душі; я послав йому трохи грошей. Наступного року, під час мого проїзду через Париж, я знову побачив його майже в такому самому становищі, але у великій дружбі з паном Лальо, причому так і не дізнався, звідки у нього це знайомство і давнє воно чи нове. Два роки по тому Соттерсгайм повернувся до Страсбурґа, звідки написав мені, і там же він помер. Ось коротка історія наших взаємин і те, що мені відомо з його пригод. Але, оплакуючи долю цього нещасного молодого хлопця, я ніколи не перестану думати, що він був гарного походження і що вся безладність його поведінки була наслідком умов, у які він потрапив.

Такі були мої надбання в Мотьє у розумінні зв’язків і знайомств. Скільки ж потрібно було б зібрати ще подібних знайомств, щоб відшкодувати мені гіркі втрати, що спостигли мене в той час!

Першою втратою була смерть герцога Люксембурзького. Його довго мучили лікарі, лікуючи й далі від якоїсь іншої хвороби, а не від подагри, яку не хотіли визнавати, і зрештою він став їхньою жертвою.