Жан-Жак Руссо - Сповідь

Довгий час я вважав, що в Женеві спілка пасторів чи принаймні громадяни і буржуазія протестуватимуть проти беззаконня, допущеного в спрямованій проти мене постанові. Але все залишилося спокійним, принаймні ззовні; спостерігалася загальна незадоволеність, що чекала тільки нагоди, щоб вихлюпнутися. Мої друзі чи то пак ті, хто називав себе так, закидали мене листами, вмовляючи стати на чолі їх і запевняючи, що з боку ради буде публічне вибачення. Боязнь заворушень і розбрату, що їх могла викликати моя присутність, завадила мені поступитися їхнім умовлянням. Вірний одного разу даній мною клятві ніколи не брати участі у громадянських чварах у своїй країні, я вважав за краще зносити образу і назавжди покинути батьківщину, ніж повертатися туди за допомогою жорстоких і небезпечних засобів. Я й справді чекав з боку буржуазії законних і мирних заперечень проти правопорушення, що надзвичайно її зачіпало, але їх не було. Її ватажки не так добивалися сатисфакції за образи, як чекали нагоди вислужитися. Вони умишляли зле, але мовчали і дозволяли раді виявляти ханжество і зводити наклеп, для того щоб зробити мене одіозною фігурою в очах простолюду, пояснюючи свої нападки релігійною ревністю.

Понад рік я марно чекав, що хто-небудь висловить протест проти цієї незаконної постанови. Нарешті, бачачи, що мої співгромадяни від мене відступилися, я вирішив відректися від своєї невдячної батьківщини, де ніколи не жив, від якої ніколи мені не було ні добра, ні користі і яка за одне лише те, що я хотів їй віддати честь, вчинила зі мною так негідно, бо ті, хто повинен був піднести свій голос, промовчали. І ось я написав головному синдику – того року це був, здається, пан Фавр – листа, де урочисто відрікався від своїх прав громадянства, витримуючи, втім, того ж помірного і благопристойного тону, яким завжди відзначалися мої горді протести, що ними я часто відповідав серед своїх нещасть на жорстокість ворогів.

Цей крок відкрив нарешті очі громадянам Женеви. Вони зрозуміли, що їм і самим невигідно було відмовлятися від заступництва за мене, і вони піднялися на мій захист, але було вже пізно. У них були й інші причини для невдоволення, які вони приєднали до цієї і на отриманому матеріалі склали дуже розумні уявлення, розширювані й підкріплювані, у міру того, як рада, що відчувала підтримку з боку французького уряду, все ясніше показувала їм своїми жорстокими і грубими відмовами, що має намір остаточно їх поневолити. Ці сперечання викликали появу кількох брошур, що не мали вирішального значення, як раптом з’явилися «Листи із села» [214]– книжка, з надзвичайним мистецтвом написана на захист ради, яка, здавалося, цілком знищила і змусила замовкнути партію невдоволених. Цей твір – міцний пам’ятник рідкісним талантам автора – належав перу генерального прокурора Троншена, людини розумної, освіченої, великого знавця законів і республіканського правління. Siluit terra. [215]

Оговтавшись від першої розгубленості, представники буржуазії набралися духу написати відповідь, з якою доволі непогано впоралися. Але всі погляди звернулися на мене, як на єдину людину, здатну зітнутися з таким супротивником, маючи шанси його розбити. Признаюся, я теж так думав; і, спонукуваний співгромадянами, що ставили мені за обов’язок допомогти їм своїм пером у тих важких обставинах, причиною яких був я сам, я взявся до спростування «Листів із села» і, пародіюючи їхню назву, написав свої «Листи з гори». Я задумав і виконав цю справу в такій суворій таємниці, що, коли бачився в Тононі з ватажком представників, щоб обговорити їхні справи, і де вони показали мені начерк своєї відповіді, я жодним словом не обмовився про свою власну, вже готову, побоюючись, що коли чутки про неї дійдуть до женевського уряду чи до моїх особистих ворогів, то можуть виникнути серйозні перешкоди до її друкування. Та все ж мені не вдалося уникнути цього; мій твір став відомим у Франції ще до його виходу в світ; але заважати його появі не стали, щоб не дати мені здогадатися, як було розкрито мою таємницю. Скажу про це тільки те, що мені вдалося довідатись, тобто дуже небагато, і промовчу про свої припущення.

У Мотьє в мене було майже стільки ж знайомих, як в Ермітажі і в Монморансі, але вони здебільшого були зовсім іншого ґатунку. Досі мене відвідували люди, що мали зі мною щось спільне відносно таланту, смаків, життєвих правил, на що вони й посилалися як на причину своїх візитів і одразу ж починали розмовляти зі мною на цікаві для нас теми. У Мотьє було вже не так, і особливо це стосувалося французьких відвідувачів. До мене приходили офіцери чи інші добродії, що не мали ніякого літературного смаку, здебільшого навіть не читали моїх книжок. А проте вони, за їх словами, долали шлях у тридцять, сорок, шістдесят чи сто льє, щоб побачити мене, помилуватися на людину прославлену, знамениту, велику і т. ін. Мені кидали в обличчя найгрубіші, найбезсоромніші лестощі, від яких я раніше був захищений повагою моїх співрозмовників. Оскільки більшість цих гостей не вважали за потрібне називати ні свого імені, ні звання, оскільки їхні знання і мої стосувалися абсолютно різних предметів, і вони не читали і навіть не переглядали моїх творів, я не знав, про що з ними говорити. Я чекав, щоб заговорили вони, бо ж вони самі мали знати й пояснити мені, навіщо прийшли до мене. Неважко зрозуміти, що такі розмови були для мене не надто цікаві, хоча й могли бути цікавими для моїх гостей, залежно від того, що вони хотіли дізнатися. Оскільки я без усяких побоювань, невимушено висловлювався з усіх питань, з якими вони вважали за потрібне звернутися до мене, то зазвичай вони поверталися від мене такими ж обізнаними, як і я сам, щодо всіх дрібниць мого життя.