Жан-Жак Руссо - Сповідь

Так, наприклад, я познайомився з паном де Фенсом, стайничим королеви і кавалерійським капітаном королівського полку. Він постійно проводив декілька днів у Мотьє і навіть супроводжував мене пішки до Ла-Ферр’єра, ведучи свого коня за вуздечку, хоч єдине, що між нами було спільного, полягало в тому, що ми обидва були знайомі з мадемуазель Фель та обидва грали в більбоке. Окрім пана Фенса, до мене приходили ще дивніші гості. Приходять до мене пішки якісь двоє, ведучи своїх мулів, нав’ючених невеликим багажем, зупиняються в готелі, самі чистять своїх мулів і просять дозволу відвідати мене. З зовнішнього вигляду цих погоничів мулів прийняли за контрабандистів, і незабаром рознеслася чутка, що до мене в гості прийшли контрабандисти. Але як тільки вони заговорили зі мною, я переконався, що це люди іншого ґатунку. Не будучи контрабандистами, вони легко могли виявитися шукачами пригод, і це змушувало мене якийсь час триматися з осторогою.

Але мої гості швидко мене заспокоїли. Один з них був пан де Монтобан, прозваний графом де ля Тур дю Пен, дворянин з Дофіне; другий – пан Дастьє, з Карпантра, колишній військовий; він заховав свій орден Святого Людовіка в кишеню, оскільки не мав можливості відкрито носити його. Обидва ці добродії відзначалися люб’язністю і дотепністю; розмова з ними була приємна і цікава; їхній спосіб подорожувати, що так добре відповідав моїм смакам і так мало – смакам французького дворянства, викликав у мені певну симпатію до них, а подальші стосунки з ними тільки зміцнили це почуття. Наше знайомство на цьому не скінчилося, воно триває і тепер, і вони кілька разів навідували мене, але вже не пішки, – це годилося тільки спершу. Та чим більше бачив я цих добродіїв, тим менше спільного знаходив у наших принципах і тим більше переконувався, що мої книги їм чужі і що немає справжньої приязні між нами. Чого ж вони хотіли від мене? Навіщо прийшли в такому вбранні? Чому залишалися по декілька днів? Навіщо приїжджали кілька разів? Чому так прагнули відвідати мене? Тоді я не ставив собі цих запитань, але згодом вони часто спадали мені на думку.

Моє серце, зворушене увагою цих людей, віддавалося їм несвідомо, особливо Дастьє, відвертіший характер якого дуже мені подобався. Я навіть листувався з ним і, бажаючи надрукувати свої «Листи з гори», подумував звернутися до нього, щоб обдурити тих, хто чекав пакета з моїм рукописом на шляху до Голландії. Дастьє багато і, можливо, з певною метою розповідав мені про свободу друку в Авіньйоні і пропонував мені свої послуги на випадок, якщо я захочу щось там опублікувати. Я зрадів цій пропозиції і послав йому поштою перші свої зошити. Протримавши їх у себе досить довго, Дастьє нарешті повернув їх мені, повідомляючи, що жоден видавець не наважується їх надрукувати. Я змушений був звернутися до Рея, передбачливо висилаючи йому свої зошити не інакше, як один за одним, і не розлучаючись із наступним, не впевнившись в отриманні попереднього. Перш ніж моя праця побачила світ, я дізнався, що її бачили в міністерствах, а д’Ешерні з Невшателя повідомив мене про якусь книгу Людини з гори , яку Гольбах приписував мені. Я запевнив його, як це й було насправді, що ніколи не писав книги з такою назвою. Коли з’явилися листи, він розлютився і звинувачував мене в брехні, хоча я не сказав йому нічого, окрім правди. Ось яким чином я дізнався, що про мій рукопис стало відомо. Переконаний у чесності Рея, я змушений був спрямувати свої припущення іншим руслом і все більше зупинявся на думці, що мої пакети були розкриті на пошті.

Приблизно того ж часу в мене зав’язалося інше знайомство, але спочатку тільки шляхом листування, з якимсь Лальо з Німа; він написав мені з Парижа, просячи прислати йому мій портрет у профіль. За його словами, він був йому потрібний для мого мармурового бюсту, який він замовив Ле Муану для своєї бібліотеки. Якщо це були лестощі, придумані для того, щоб задобрити мене, то вони вдалися якнайкраще. Я вирішив, що людина, яка захотіла мати у себе в бібліотеці мій мармуровий бюст, наповнена моїми книгами, а отже, і моїми принципами, і що вона любить мене, бо її душа співзвучна моїй. Звичайно, така думка не могла не спокусити мене. Згодом я познайомився з паном Лальо. Я побачив, що він дуже радий зробити мені якомога більше дрібних послуг і якомога більше втручатися в мої справи, але сумніваюся, щоб хоч одна з моїх праць була серед тих небагатьох книжок, які він прочитав у своєму житті. Не знаю навіть, чи є у нього бібліотека і чи має він потребу в чомусь подібному. Що ж до бюста, то Лальо задовольнився поганим глиняним зліпком, зробленим Ле Муаном, з якого він велів вигравіювати огидний портрет, який усе-таки вважається моїм, наче й справді має зі мною якусь схожість.