Жан-Жак Руссо - Сповідь

Єдиним французом, що відвідував мене, як мені здавалося, з цікавості до мене і до моїх творів, був молодий офіцер лімузинського полку на прізвище Сег’є де Сен-Бріссон, який красувався і тепер ще красується у Парижі і в світі завдяки приємним талантам і претензією на дотепність. Він приїхав до мене в Монморансі тієї зими, що передувала моїй катастрофі. Він сподобався мені жвавістю своїх почуттів. Потім він писав мені в Мотьє, і чи то він хотів полестити мені, чи то йому справді закрутив голову «Еміль», тільки він повідомив, що залишає службу, щоб жити незалежно, і вчиться столярного ремесла. У нього був старший брат, капітан того ж полку, у ньому мати душі не чула. Ця жінка, будучи великою святенницею і підпавши під вплив якогось ханжі абата, дуже погано ставилася до свого молодшого сина, звинувачуючи його в безбожництві і навіть у смертному гріху – знайомстві зі мною. Ці сварки спонукали молодого офіцера порвати з матір’ю і влаштуватися так, як я сказав вище, і все це для того, щоб стати маленьким Емілем.

Наляканий такою стрімкістю, я поспішив написати йому, щоб змусити його відмовитися від цього рішення, і вклав у свої докази всю силу переконання, на яку тільки був здатний. Вони подіяли. Він згадав про свої обов’язки щодо матері і взяв назад прохання про відставку з рук полковника, яке той розсудливо притримав, аби дати молодому офіцеру час схаменутися. Вилікувавшись від одного безумства, він упав в інше, яке мене не так здивувало, але теж не сподобалося: він став письменником. Він випустив одну за одною дві чи три брошури, що виявили деяку його обдарованість, але я не можу собі дорікнути, що роздавав йому з цього приводу особливі похвали, які заохочували б його продовжувати подібну кар’єру.

Через деякий час він приїхав до мене, і ми зробили разом паломництво на острів Сен-П’єр. У дорозі він тримався якось інакше, ніж в Монморансі. У ньому було щось неприродне; спочатку це не надто мене вразило, але згодом часто згадувалось. Він відвідав мене ще раз в готелі «Сен-Сімон», коли я був проїздом у Парижі дорогою до Англії. Тут я дізнався те, про що він не говорив мені раніше: що він обертався серед вищого світу і досить часто бачився з пані де Люксембурґ. Коли я жив у Трі, він не давав про себе ніяких звісток і нічого мені не переказував через свою родичку мадемуазель Сег’є, яка була моєю сусідкою, але ніколи не виявляла до мене прихильності. Одне слово, захоплення де Сен-Бріссоном закінчилося так само раптово, як і знайомство з Фенсом, але останній нічим не був мені зобов’язаний, тоді як Сен-Бріссон був мені зобов’язаний, якщо тільки дурниці, які я перешкодив йому зробити, не були грою з його боку, що, по суті, легко могло бути.

Із Женеви теж приїжджало до мене чимало народу. Делюки – батько і син – по черзі змусили мене бути доглядальником біля свого ліжка: батько захворів у дорозі, а син уже був хворий, вирушаючи із Женеви; обидва приїхали до мене видужувати. Пастори, родичі, святенники, різні пройдисвіти наїжджали то із Женеви, то зі Швейцарії не для того, щоб захоплюватися мною чи висміювати мене, як відвідувачі з Франції, а щоб лаяти і повчати. Єдиний, хто мені був приємний, це Мульту, що приїхав до мене на три-чотири дні, і я дуже хотів би затримати його на довший час. А найчастіше приходив і набридав найбільше пан д’Івернуа, женевський торговець, родом з Франції і родич генерального прокурора в Невшателі. Цей пан д’Івернуа приїжджав двічі на рік із Женеви до Мотьє тільки для того, щоб побачитися зі мною, проводив зі мною кілька днів поспіль, з ранку до вечора, супроводжував мене на всіх прогулянках, привозив мені купу всіляких подарунків, втирався проти моєї волі до мене в довіру, стромляв носа в усі мої справи, незважаючи на те, що між нами не було нічого спільного ні в думках, ні в смаках, ні в почуттях, ні в знаннях. Не думаю, щоб він за все своє життя прочитав до кінця хоч якусь книжку, і сумніваюся, щоб він знав, про що писав я сам. Коли я почав збирати гербарій, він плентався за мною на ботанічні екскурсії, не маючи найменшого потягу до цього заняття. У нього навіть вистачило мужності провести наодинці зі мною аж три доби в харчевні в Гумуа, звідки я сподівався вижити його нудьгою і давши йому зрозуміти, як він мені набрид. Але мені не вдалося ні похитнути його неймовірної завзятості, ні розгадати її причину.

Серед усіх цих знайомств, нав’язаних мені і які я підтримував лише через силу, не можу не згадати єдине, яке було мені приємним і в якому я був сердечно зацікавлений: я говорю про молодого угорця, що оселився в Невшателі, а потім у Мотьє, через кілька місяців після того, як я сам там влаштувався. У цій місцевості його називали бароном де Соттерном, під цим ім’ям він і приїхав з Цюріха. Він був високий на зріст і гарної статури, мав приємну зовнішність, відзначався привабливим і милим поводженням. Він говорив усім і дав зрозуміти мені самому, що приїхав до Невшателя тільки заради мене і для того, щоб у спілкуванні зі мною навчитися служити доброчесності. Його обличчя, тон, манери, здавалося мені, цілком узгоджуються з його словами; і я вважав би, що знехтував одним з найбільших своїх обов’язків, якби випровадив молодого хлопця, що справляв таке приємне враження і шукав мого товариства заради такої гідної мети. Моє серце не вміє віддаватися наполовину. Незабаром він придбав усю мою дружбу і цілковите довір’я; ми сталі нерозлучні. Соттерн брав участь у всіх моїх піших прогулянках, і це йому подобалося. Я познайомив його з мілордом маршалом, і той дуже ласкаво обійшовся з ним. Не вміючи ще висловлювати свої думки по-французьки, він говорив зі мною і писав мені тільки латиною, я відповідав йому французькою, і це змішування двох мов не зменшувало ні легкості, ні жвавості наших розмов. Він розповідав мені про свою родину, про свої справи, пригоди, про віденський двір, інтимні подробиці якого, очевидно, знав досить добре. Протягом майже двох років, які ми провели в найближчій дружбі, я завжди бачив у ньому м’якість характеру і не тільки чесність, але навіть душевну витонченість і велику внутрішню чистоту, надзвичайну благопристойність у словах – одне слово, всі ознаки шляхетної людини; і він не тільки викликав у мене глибоку повагу до себе, а й став мені дорогий.