Жан-Жак Руссо - Сповідь

Перед своїм від’їздом, передбачаючи бурю, яку вже починали здіймати проти мене, він з власної ініціативи прислав мені документи на права громадянства у прусських володіннях, що, здавалося, мало слугувати мені надійним захистом від небезпеки бути вигнаним з країни. Сільська громада Куве у Валь-де-Травері пішла за прикладом правителя і, також безкоштовно, забезпечила мене посвідкою про належність до неї, тобто правами члена громади. Так, ставши з усякого погляду громадянином цієї країни, я був гарантований від будь-яких спроб вигнати мене на підставі закону навіть з боку самого короля. Але ж не законними шляхами переслідують того, хто найбільше від усіх поважав закони.

Не вважаю за потрібне зараховувати до своїх втрат, що припадають на той час, смерть абата де Маблі. Проживши якийсь час у його брата, я зав’язав деякі стосунки з ним, але вони ніколи не були надто близькими; і в мене є підстави думати, що його почуття до мене змінилися, відколи я став знаменитіший, ніж він. Але тільки після публікації «Листів з гори» я помітив деякі ознаки його поганого ставлення до мене. У Женеві набув поширення лист до пані Саладен, приписуваний абатові, в якому він говорив про мою книгу, як про бунтівні крики розгнузданого демагога. Моя повага до абата Маблі і до його освіченості не дозволяли мені ні на мить припустити, що цей безглуздий лист належав йому. Я вчинив у цьому випадку так, як мені підказала моя правдивість. Я послав йому копію цього листа і повідомив, кого вважають його автором. Він нічого мені не відповів. Це мовчання здивувало мене; але хай читач уявить моє здивування, коли пані де Шенонсо написала мені, що цей лист і справді належить абатові, а лист від мене дуже збентежив його! Адже коли навіть припустити, що він має рацію, – як міг він виправдати свій різкий і публічний виступ, зроблений з легким серцем, не з обов’язку, без потреби, а з єдиною метою – накинутись на глибоко нещасну людину, що ніколи ні в чому не провинилася перед ним, і якій він завжди виявляв прихильність? Трохи згодом з’явилися «Діалоги Фокіона», [218]що являли собою нестримну і безсоромну компіляцію з моїх творів. Читаючи цю книгу, я переконався, що автор склав собі план дій щодо мене і що відтепер у мене немає лютішого ворога, ніж він. Мабуть, він не пробачив мені ані «Суспільної угоди», яка була йому не до снаги, ані «Вічного миру» і хотів, щоб я зробив витяги з творів абата де Сен-П’єра, лише з розрахунку на те, що я з цим не впораюсь.

Що далі посуваюся я вперед у своїй розповіді, то менше можу внести в неї ясності і стрункості. Тривоги мого подальшого життя не дали часу подіям як слід улягтися в моїй пам’яті. Вони занадто численні, заплутані і неприємні, щоб я міг розповісти їх послідовно. Єдине сильне враження, що залишилося у мене від них, – це враження жахливої таємниці, що приховує їхню причину, і в результаті я доведений до жахливого стану. Далі я розповідатиму як доведеться, залежно від того, що мені спаде на думку. Пам’ятаю, що в той час, про який ідеться, я цілковито поринув у написання своєї «Сповіді» і досить необережно розповідав про це всім і кожному, навіть не уявляючи, що комусь знадобиться і хтось захоче і зможе перешкодити цій справі. Та якби навіть я й подумав про це, то все одно не змовчав би, тому що з природи зовсім не здатний приховувати свої почуття і думки. Скільки я можу судити, саме чутка про цю справу стала справжньою причиною бурі, здійнятої для того, щоб вигнати мене зі Швейцарії і передати до рук тих, хто міг би перешкодити здійсненню мого наміру.

У мене був ще й інший план, і ті, хто боявся першого, дивилися на нього з не меншим невдоволенням. Я задумав видати повне зібрання своїх творів. По-перше, таке видання здавалося мені необхідним для того, щоб засвідчити, які саме книги з поширюваних під моїм ім’ям справді мої, і дати публіці можливість відрізнити їх від тих псевдонімних творів, які мої вороги приписували мені, щоб зганьбити і принизити мене. А по-друге, таке видання було для мене простим і чесним способом забезпечити собі шматок хліба, до того ж єдиним, оскільки я відмовився від написання нових книг, а мої спогади не могли вийти, поки я живий. Не заробляючи жодного су ніяким іншим способом і лише витрачаючи, я бачив, що мої кошти вичерпуються разом з доходом від моїх останніх творів. Ця обставина змусила мене пришвидшити видання мого «Музичного словника», ще не закінченого до кінця. Я виручив за нього сто луїдорів готівкою і сто екю довічної ренти. Та чи надовго вистачить ста луїдорів тому, хто витрачає щороку понад шістдесят, та й сто екю річної ренти все одно що нічого для людини, до якої зграї пройдисвітів і нероб зліталися, як шпаки.