Жан-Жак Руссо - Сповідь

Слід сказати, що це побоювання недовго було безпідставним. У той час, коли я цього чекав найменше, прийшов лист із Нідау від окружного начальника, до округу якого належав острів Сен-П’єр. У цьому листі від імені їх превосходительств він передавав мені наказ покинути острів та їхні володіння. Мені здалося, що це поганий сон. Справді, не могло бути нічого більш протиприродного, безглуздого, несподіваного, ніж подібний наказ: досі я вважав свої передчуття радше хвилюванням людини, наляканої нещастями, ніж пророкуванням, що мало бодай якусь підставу. Заходи, яких я вжив задля того, щоб забезпечити мовчазне схвалення правителя, спокій, з яким мені дозволили влаштуватися на новому місці, відвідини кількох мешканців Берна і навіть самого судді, їхнє, здавалося б, уважливе і дружнє ставлення до мене, сувора пора року, коли виганяти хвору людину просто жорстоко, – усе це давало мені, та й багатьом іншим людям, підстави думати, що в цьому наказі було якесь непорозуміння, і що якісь зловмисники свідомо обрали час збирання винограду і перерви в засіданнях сенату, щоб нагло завдати мені цього удару.

Я би міг одразу поїхати звідти, скорившись голосу свого справедливого обурення. Але куди? Куди їхати на початку зими, без мети, без підготовки, без провідника, без екіпажа? Чи ж я мусив покидати все напризволяще: свої папери, речі, всі свої справи? Щоб про все це поклопотатися, мені потрібен був час, проте в наказі не було зазначено, чи він мені відведений для цього. Під впливом безперервних нещасть мужність моя чимдалі слабнула. Вперше я відчув, що моя природжена гордість не витримала гніту необхідності, і, хоч як протестувала моя душа, все ж я був змушений принизитися до прохання про відстрочення. Я звернувся до пана Ґраффенріда, який надіслав мені цей наказ, попросивши його поклопотатися за мене. З його листа було видно, що сам він засуджує наказ, про який, на превеликий жаль, мусив мене повідомити. Вислови співчуття і поваги, яких було багато в цьому листі, здалися мені таким собі делікатним запрошенням розкрити йому своє серце, що я й зробив. Я не мав сумніву в тому, що мій лист розплющить очі цим несправедливим людям на їхнє варварство, і якщо жорстокий наказ і не буде скасовано, то мені хоча б нададуть достатнє відстрочення, – можливо, навіть цілу зиму – щоб я зміг приготуватися до від’їзду й обрати собі притулок.

Очікуючи на відповідь, я обмірковував своє становище і роздумував про те, як би знайти з нього вихід. Та хоч як я мудрував, кругом виникали самі тільки труднощі. Пригнічений горем, я вдався в журбу, здоров’я моє одразу занепало, безнадія охопила душу, і я вже не в змозі був дійти бодай якогось розумного рішення. Я розумів, що не маю куди податися, бо який би притулок я для себе не знайшов, мене однаково буде вигнано звідти будь-яким з двох способів: або за допомогою таємних підступів скаламутять народ, підбуривши простолюд проти мене, або відкрито виженуть, не давши собі труду навіть пояснити мені причини вигнання. Отже, я не міг розраховувати на жодний надійний притулок, – у будь-якому разі його потрібно було б шукати далі, ніж дозволяли мені мої сили і пора року. Все це знову наводило мене на ті роздуми, якими я нещодавно був перейнятий, і я насмілився побажати, ба навіть запропонувати: хай краще мене засудять до вічної неволі, ніж змушуватимуть і далі безупинно поневірятися світами, виганяючи з усіх притулків, які я тільки знайду для себе. Після того, як я написав листа панові Ґраффенріду, минуло два дні, і я написав другого листа, в якому просив його передати їх превосходительствам таку мою пропозицію.

Відповіддю Берна на обидва листи був наказ, що ряснів висловами офіційними і різкими: мені веліли покинути протягом двадцяти чотирьох годин острів, а також прилеглу і віддалену територію республіки й ніколи вже не повертатися туди, інакше на мене чекало суворе покарання.

Ця мить була справді жахлива. Відтоді мені траплялося зазнавати й гіршого, але ніколи вже я не відчув більшої скрути. Найсумнішим було те, що я був змушений відмовитися від свого плану – перезимувати на острові. Настав час розповісти читачам той фатальний анекдот, що довершив мої кривди і кинув у глибокий вир моїх лих цілий нещасний народ, доброчесність якого, що тільки зароджувалась, обіцяла коли-небудь порівнятися з чеснотами Спарти і Риму. У «Суспільній угоді» я говорив про корсиканців як про новий народ – єдиний у Європі, ще не зіпсований законодавством, і висловив думку, що на такий народ можна покласти великі надії у разі, якщо йому пощастить з мудрим керівником. Мою книгу прочитали кілька корсиканців, і на них справило враження те, як правдиво я про них написав; а той факт, що вони на той час саме були зайняті створенням своєї республіки, спонукав їхніх керівників спитати моєї думки про цю важливу роботу. Якийсь Буттафоко, представник однієї з перших сімей Корсики, капітан Франції в Королівському італійському полку, написав мені у зв’язку з цим і надіслав деякі матеріали, які я в нього попросив, щоб ознайомитися з історією цього народу і становищем країни. Кілька разів мені також писав пан Паолі. І хоча я відчував, що ця справа мені не до снаги, я не міг не підтримати тих, хто вершив її, до того ж усі необхідні для цього матеріали я вже зібрав. Так я й відповів обом, і це листування тривало до мого від’їзду.