Жан-Жак Руссо - Сповідь

Мало того що я майже не мав друзів у колі пані де Люксембурґ, але в мене знайшлися в її сім’ї ще й вороги. Ворог був у мене там тільки один, але в моєму теперішньому становищі він вартий був сотні. Звичайно, це не був герцог де Вільруа, її брат: він не лише відвідав мене, але кілька разів запрошував приїхати до нього у Вільруа. Я відповів йому з усією можливою повагою і поштивістю, герцог, прийнявши мою невизначену відповідь за згоду, домовився з маршалом і його дружиною про двотижневу поїздку, в якій і мені запропонували взяти участь. Та оскільки стан мого здоров’я потребував догляду і не дозволяв мені роз’їжджати без ризику, я просив пана де Люксембурґа увільнити мене від цієї поїздки. З його відповіді видно, що він зробив це дуже люб’язно, і після того герцог де Вільруа виявляв до мене не менше доброти, ніж раніше. Його племінник і спадкоємець, молодий маркіз де Вільруа, не поділяв ні прихильності, з якою герцог ставився до мене, ні поваги, яку я почував до дядька. Розв’язні манери цього маркіза робили його нестерпним в моїх очах, а моя холодність викликала його ворожнечу. Якось увечері за столом він дозволив собі вихватку, з якої я не зумів вийти з честю через свою дурість і розгубленість, а гнів не тільки не загострює винахідливість у мене, а вбиває остаточно. У мене був собака, якого мені подарували цуценям незабаром після мого переїзду до Ермітажу; я назвав його Герцогом . Цей собака, що не відзначався красою, але рідкісної породи, став моїм супутником, моїм другом і, без сумніву, заслуговував на це звання більше, ніж багато з тих, хто має його; він був знаменитий у замку Монморансі своєю вірною, ласкавою вдачею і тією прихильністю, яку ми почували один до одного. Але через свою легкодухість я змінив його кличку на Турка , ніби не існувало сотень собак, яких звали Маркізом , і жоден маркіз на це не ображався. Маркіз де Вільруа, дізнавшись про те, що я змінив кличку собаки, так чіплявся до мене з цим, що я змушений був розповісти за столом про свій вчинок. У цій історії для титулу герцога було образливим не так те, що я дав кличку псові, як те, що я її змінив. На лихо, там сиділо кілька герцогів: герцог Люксембурзький, його син, та й сам маркіз де Вільруа також мав ним стати і тепер став; він злорадно тішився, бачачи, що я загнався на слизьке і яке це справило враження. Кажуть, наступного дня пані де Люксембурґ дуже сварила його за це; коли це правда, можна собі уявити, як це поліпшило мої стосунки з маркізом.

Єдиною підтримкою проти всього цього як у Люксембурзькому палаці, так і в Тампле був для мене тільки кавалер де Лоренці, який заявляв, що він вважає себе моїм другом. Але ще більшою мірою він був другом д’Аламбера і завдяки йому славився серед жінок як великий геометр. До того ж де Лоренці був прислужником чи, точніше, догідником графині де Буффлер, великої приятельки д’Аламбера, і кавалер де Лоренці існував тільки нею і думав тільки про неї.

Отже, я не тільки не знаходив ніякої підтримки, зважаючи на моє невміння триматись при пані де Люксембурґ, але й усе оточення, здавалося, сприяло тому, щоб шкодити мені в її думці. Проте, крім того, що вона захотіла взяти на себе клопоти щодо видання «Еміля», вона дала мені в той самий час ще один доказ своєї прихильності і доброзичливості, який змусив мене думати, що вона хоч і нудьгує зі мною, але почуває й далі до мене дружбу, яку не раз обіцяла берегти все життя.

Як тільки я повірив, що можу покладатися на таку приязнь, я почав з того, що розважив душу, зізнавшись їй у всіх своїх вадах. Адже я тримався з друзями непорушного правила показувати їм себе таким, який я є, не кращим і не гіршим. Я розповів про свій зв’язок з Терезою і про всі його наслідки, не змовчавши і про те, як розпорядився своїми дітьми. Вона прийняла мою сповідь дуже поблажливо, аж занадто, позбавивши мене осуду, на який я заслужив. Але найбільше мене розчулило її ласкаве поводження з Терезою: вона нерідко робила їй маленькі подарунки, присилала по неї, вмовляла приходити частіше, приймала її в замку дуже привітно і часто цілувала при всіх. Бідолашна Тереза аж нетямилася з радощів і вдячності, і, звичайно, я поділяв її почуття. Дружня прихильність пана і пані де Люксембурґ до моєї подруги зворушувала мене ще більше, ніж їхня прихильність до мене особисто.

Досить довго все залишалося в такому стані, але нарешті пані маршалова простерла свою доброту до того, що захотіла взяти з виховного будинку одного з моїх дітей. Вона знала, що я велів покласти мітку в пелюшки старшого хлопчика, зажадала у мене дублікат цієї мітки, і я дав його. Вона відправила Ля Роша, свого довіреного камердинера, на пошуки дитини. Але він нічого не знайшов, хоча з того часу минуло не більше дванадцяти чи чотирнадцяти років. Якби списки виховного будинку велися правильно і якби пошукали як слід, мітка мала б відшукатися. Хай там як, я був менш засмучений цією невдачею, ніж це було б, якби я стежив за долею сина з самого його народження. А якби в результаті пошуків мені видали яку-небудь дитину за мою, сумніви в тому, чи справді це вона, чи не підмінили її іншою, змусили б моє серце стискатися від невідомості, і я не натішився б справжнім, природним почуттям батьківства в усій його чарівності: адже воно потребує, принаймні в період дитинства, підтримки з боку звички. Тривала розлука з дитиною, якої ще не знаєш, ослабляє, притупляє і, врешті-решт, знищує батьківське і материнське почуття. Ніколи так не полюбиш дитину, яку віддали на виховання годувальниці, як ту, що росте у тебе на очах. Ця думка може пом’якшити наслідки моєї провини, зате підсилює її саму.