Жан-Жак Руссо - Сповідь

Якось, коли ми були лише утрьох, без сторонніх, і він скаржився на втому від служби при дворі, як людина, що занепадає духом після жорстоких втрат, я наважився заговорити з ним про відставку. Він зітхнув, не маючи на те рішучої відповіді. Та коли я залишився наодинці з пані де Люксембурґ, вона добряче вилаяла мене за цю пораду, що напевне її стривожила. Вона навела один аргумент, який здався мені цілком справедливим, і тому я вирішив більше ніколи не повертатися до цієї теми. Думка її була така, що від довгої звички придворне життя стало для герцога справжньою потребою, а на той час було для нього навіть засобом забути про свої сумні думки, і відставка, про яку я говорив йому, стала б для нього не так відпочинком, як вигнанням, до того ж неробство, нудьга, журба остаточно наблизять його кінець, і то дуже скоро. Вона мусила б бачити, що переконала мене, і цілком могла покластися на моє слово честі, якого я не порушив жодного разу, але мені здалося, що вона все-таки не була спокійна з цього приводу, і здається, відтоді мої розмови з маршалом наодинці траплялися щодалі рідше, і майже завжди їх переривали.

Отже, моя ніяковість і невдачливість діяли мені на шкоду, заважаючи пані маршаловій змінити своє ставлення до мене на більш схвальне, а люди з її постійного оточення, думку яких вона цінувала найбільше, не поспішали допомагати в моїй лихій пригоді. А особливо такий собі абат де Буффлер – молодий чоловік, такий успішний, як тільки можна собі уявити. Здається, він ніколи не був до мене надто прихильний. І не тільки він у всьому товаристві, наближеному до дружини маршала, не звертав на мене ніякогісінької уваги: ба мені тепер навіть здавалося, що з кожним його приїздом до Монморансі я щось безповоротно втрачав у її ставленні до мене. Щоправда, цілком можливо, що він того навіть не зауважував, та сама його поява, усі ті милі речі, всі його красномовні залицяння, на які він був безмежно щедрий, зараз же сприймалися як аж такі виразно гожі й надзвичайно елегантні, що поряд з ними мої кострубаті spropositi [204]здавалися ще більш недоладними. Перші два роки, коли абат майже не бував у Монморансі, завдяки поблажливому ставленню до мене дружини маршала я ще там доволі міцно тримався, та варто було йому почати з’являтися там частіше – як я одразу втратив свої, здавалося б, міцні позиції в будинку маршала. Я захотів бути під його крилом, заслужити його дружбу, але саме ця моя звичайна похмурість, що завжди заважала мені і через яку, власне, я й прагнув його опіки, не могла йому сподобатися, та й узявся я до цієї справи так невправно, що остаточно занапастив себе в очах дружини маршала, при цьому аніскільки не поліпшивши абатове ставлення до мене. Здавалося б, з його блискучими знаннями й жвавим розумом йому були відкриті всі дороги, та невміння зосередитися, бажання розваг, а не праці у всьому дозволили йому досягти тільки напівталантів. Зате їх у нього було без ліку, а у вищому світі, де він прагнув стягати зорі з неба, тільки цього й треба. Абат дуже вправно складав віршики, так само гарно писав записочки, бринькав на цитрі, а ще вмів сяк-так мазюкати пастеллю картинки. Абату заманулося написати портрет пані де Люксембурґ, та він вийшов жахливий. Вона сказала, що схожості немає ані найменшої, і це була правда. Вражий абат спитав моєї думки, і я, як той бовдур і брехун, визнав, нібито портрет вдалий. Я хотів підлестити художникові, та не вгодив пані маршаловій, і вона це запам’ятала; абат же, домігшись свого, взяв мене на глузи. Такий «успіх» моєї запізнілої спроби навчив мене, що слід утримуватися від дурного підлабузнювання, завжди пам’ятаючи про мудру Мінерву.

Мій талант виявлявся в тому, щоб досить енергійно й сміливо відкривати перед людьми корисні, однак суворі істини, і саме цього – свого – мені й слід було триматися. Я не створений не тільки для лестощів, а й для славослів’я. Я зазнав більше прикрості через свої невдалі похвали, ніж через різкість моєї ж таки справедливої критики. Розповім тут про один випадок, такий жахливий, що його наслідки не тільки визначили мою долю на все подальше життя, але, можливо, позначаться й на моїй репутації в потомстві.

Коли герцог і герцогиня бували в Монморансі, у замок іноді приїздив на вечерю пан де Шуазель. Якось він нагодився туди саме тоді, коли я виходив із замку. Заговорили про мене: пан де Люксембурґ розповів мою венеціанську історію з Монтеґю. Шуазель висловив жаль з приводу того, що я залишив таку царину діяльності, і сказав, що, якби я мав бажання знову повернутися до неї, то він охоче посприяв би моєму влаштуванню. Маршал передав мені ці його слова, я був зворушений ними, тим паче, що я не звик, аби міністри приділяли мені так багато уваги, тож якби моє здоров’я дозволяло мені про це думати – хто знає, чи не зробив би я нової дурниці, відкинувши свої попередні рішення. Честолюбство звичайно охоплювало мене лише в ті короткі миті, коли інші мої пристрасті відступали. Але й однієї такої миті вистачило, щоб я знову заплутався. Добрі наміри пана де Шуазеля викликали в мене прихильність до нього, зросла й моя повага до його талантів: про них я міг судити з огляду на дії міністерства, яке він очолював, особливо сімейний договір, здавалося мені, говорив про де Шуазеля як про першорядного державного діяча. А ще більше піднісся він у моїх очах на тлі своїх попередників, а з ними й пані де Помпадур, яку я вважав свого роду першим міністром. Тож коли промайнула чутка, що хтось із них – він чи вона – таки витіснить іншого, мені здавалося, що, бажаючи його перемоги, я бажаю слави самій Франції.