Жан-Жак Руссо - Сповідь

Найбільше я побоювався, що моя оповідь через свою простоту може здатися малоцікавою, і я в своєму прагненні підтримати цікавість читача від початку до кінця книги можу зазнати невдачі. Та мене заспокоїв один факт, що полоскотав моє самолюбство більше, ніж усі ті найвищі похвали, що їх мені пізніше випало почути так багато на адресу мого твору.

Книга вийшла друком на початку Масниці. Розсильний доставив її княгині де Тальмон того дня, коли в театрі Опери давали маскарадний бал. Після вечері вона вбралася до балу і, чекаючи на від’їзд, розгорнула новий роман. Опівночі княгиня наказала запрягати коней, а сама читала далі. Їй доповіли, що коні готові, – вона нічого на те не сказала. Слуги, побачивши, що княгиня надто захопилася, прийшли нагадати їй, що вже вибило другу годину ночі. «Ще встигну», – сказала вона, не відриваючись од книги. За якийсь час її годинник зупинився, і вона подзвонила, щоб дізнатися, котра година. Їй відповіли, що вже четверта. «Якщо так, – сказала вона, – їхати на бал уже запізно; хай розпряжуть коней». Вона звеліла роздягнути себе, а сама читала до ранку.

Відтоді, як мені розповіли про цей випадок, я завжди бажав познайомитися з пані де Тальмон не тільки для того, щоб дізнатися від неї самої, чи справді все так і було, а ще й тому, що, як мені здавалося, неможливо аж так зацікавитися «Елоїзою», не маючи певного шостого почуття, того етичного морального почуття, яким наділені так небагато обраних, і без чого ніхто не зможе зрозуміти мого серця.

Жіноцтво ж так забрало собі в голову, нібито я переказав свою власну історію і сам є героєм свого роману, що повсякчас тішило мене своїм прихильним ставленням. Дійшло до того, що пані де Поліньяк написала пані де Верделен, щоби та умовила мене показати їй портрет Юлії. Всі були переконані, що неможливо так виразно зображати почуття, яких сам не зазнав; не можна змальовувати спалахи кохання інакше, як з досвіду свого власного серця. У цьому вони мали рацію, і немає сумніву, що я писав цей роман, розпалений якнайсильнішим любовним чадом; але вони помилялися, вважаючи, що для такого екстазу потрібні реальні предмети; ніхто з них і гадки не мав, як надзвичайно сильно можуть роз’ятрювати мою уяву вигадані істоти. Якби не окремі спогади про молодість і пані д’Удето, та любов, яку мені випало спізнати і яку я описав, стосувалася хіба що любові до сильфів. Я не бажав ані стверджувати, ані розвіювати вигідне мені оманливе сприйняття шанувальницями мого роману. З передмови у формі діалогу, [201]яку я надрукував окремо, можна бачити, що я не розчарував публіку, залишивши її в полоні ілюзій. Ригористи говорили, нібито я мушу відверто розповісти всю правду. Не вбачаю в тому будь-якого обов’язку це робити, і вважаю, що подібне привселюдне зізнання, не викликане необхідністю, то радше дурниця, ніж відвертість.

Майже в цей самий час вийшов «Вічний мир», – рукопис його минулого року я віддав якомусь панові де Бастіду, [202]власнику газети «Монд», куди він будь-що хотів повпихати всі мої рукописи. Він був знайомий з Дюкло і прийшов до мене просити від його імені, щоб я допоміг йому з наповненням газети. Виявилося, що він багато чув про «Юлію» і бажав, щоб я дав її для «Монду»; хотів також надрукувати «Еміля»; можливо, просив би у мене й «Суспільну угоду», якби знав про її існування. Зрештою я згодився, роздосадуваний настирливістю цього де Бастіда, і вирішив віддати йому за дванадцять луїдорів свій уривок з «Вічного миру». [203]Ми домовилися, що цей уривок буде надруковано у його газеті, та, зробившись власником рукопису, він одразу вирішив надрукувати його окремо, з деякими скороченнями, яких вимагала цензура. Уявляю собі, що б сталося, якби я додав до нього ще й свої критичні міркування про той твір! Та я, на своє щастя, нічого не сказав про них де Бастіду, адже вони не стосувалися нашої угоди. Рукопис цих ідей ще й досі зберігається серед моїх паперів. Якщо йому судилося колись побачити світ, то всі переконаються, якими жалюгідними були для мене жарти і самовдоволений тон Вольтера з цього приводу, надто добре знав я, чого насправді вартий цей бідолаха в політичних питаннях, які він брався обговорювати.

Поміж своїми успіхами у публіки і прихильністю жінок я помітив, що в Люксембурзькому палаці інтерес до мене чимдалі слабне і становище моє погіршується – не з боку маршала, який, здавалося, що не день, то більше почуває до мене дружбу і приязнь, а з боку його дружини. Відтоді, як я більше не мав чого їй читати, її покої стали менш доступні для мене; і під час їхніх приїздів до Монморансі я, хоча й учащав до замку, проте міг бачити її тільки за столом. Тепер у мене не було постійного місця біля неї. Оскільки вона більше мені його не пропонувала і мало зі мною говорила, та й мені нічого було їй сказати, я вважав за краще сісти деінде, де почувався вільніше, особливо увечері, тому мимоволі поступово й звик сідати ближче до маршала.