Жан-Жак Руссо - Сповідь

На цьому кінчається зібрання листів, що стало мені за провідну нитку під час написання останніх двох книг. Далі я писатиму тільки з пам’яті. Але жорстокі спогади цих подальших років справили на мене таке сильне враження, що, навіть загубившись у неосяжному морі моїх нещасть, я не можу забути подробиць першої своєї катастрофи, хоча про наслідки її зберіг лише неясні спогади. Тому в наступній книзі я можу йти вперед ще досить упевнено. Але далі мені вже доведеться рухатися тільки наосліп.

Хоча давно віддана до друку «Юлія» наприкінці 1760 року ще не побачила світ, та вже почала набувати широкого розголосу. Пані де Люксембурґ розповідала про неї при дворі, пані д’Удето – в Парижі. Ця пані навіть випрохала мого дозволу для Сен-Ламбера прочитати «Юлію» ще в рукописі польському королю, який захопився нею. Дюкло, що теж прочитав її на моє прохання, розповідав про книгу в Академії. Весь Париж з нетерпінням очікував на вихід цього роману. Книгопродавців на вулиці Сен-Жак і ту крамницю, що в Пале-Роялі, брали в облогу нетерплячі, які постійно справлялися про нього. Нарешті роман з’явився, і успіх його, проти звичаю, справдив ті палкі сподівання і нетерпіння, з якими його чекали. Дружина дофіна, прочитавши роман однією з перших, говорила про нього панові де Люксембурґу як про прекрасний твір. Літератори розходилися в оцінці твору, але думка вищого світу була одностайна; особливо жінок, які аж шаленіли від книги та її автора так, що навіть і в найвищому колі небагато знайшлося б таких, над якими я, коли б захотів, не здобув би перемогу. Маючи багато доказів цього, я не бажаю наводити їх, адже вони підтверджують мою думку, не потребуючи перевірки. Дивно, що цю книгу значно краще сприйняла Франція, ніж решта Європи, хоча французи – і чоловіки, і жінки – дістали в ній не надто схвальну оцінку. Найменший успіх вона мала в Швейцарії, а найбільший – у Парижі, чого я не сподівався. Невже дружба, любов і доброчесність цінуються в Парижі більше, ніж у будь-якому іншому місці? Ні, звичайно; але там усе ще панує той витончений смак, та чудова здатність сприйняття, яка сповнює серце захватом від їх зображення, піднесеним прагненням до них і примушує цінувати в інших ті чисті, ніжні, шляхетні почуття, які нині вже покинули нас. Тепер розбещеність повсюди однакова; у всій Європі не знайдеш ні моральності, ні чеснот; але якщо десь досі ще існує любов до них, то її слід шукати саме в Парижі. [197]

Треба бути справжнім знавцем людських сердець, щоб серед безлічі забобонів і вдаваних пристрастей розпізнати в них справжні, природні почуття. Потрібні неабиякі чулість і такт, що набуваються лише великосвітським вихованням, щоб відчути, беру на себе сміливість так висловитися, усі тонкі, щиросерді пориви, якими сповнений цей твір. Я спокійно можу покласти четверту його частину поруч із «Принцесою Клевською» [198]і певний того, що якби обидва ці уривки прочитала сама провінція, все їх значення ніколи б не було належно поціноване. Тож не дивно, що найбільший успіх випав цій книзі при дворі. Вона рясніє рисами сміливими, але приховуваними, які повинні подобатися в тому колі, де їх уміють розпізнавати. Але й тут необхідне застереження: читання такої книги мало що дасть розумникам особливого ґатунку, у яких є сама хитрість, яким вистачає чуття лише для того, щоб бачити погане, але вони цілком сліпі там, де погляду відкривається тільки добро. Якби, наприклад, «Юлію» було надруковано в одній відомій країні, [199]яку я маю на думці, я певен, що ніхто не дочитав би її до кінця, і книга моя померла б одразу, заледве побачивши світ.

Я зібрав більшу частину листів, написаних мені з приводу цього твору, докупи, і передав їх пані де Надайяк. Якщо цьому зібранню листів судилося коли-небудь вийти друком, то в ньому читачі зможуть помітити предивні часом речі і такі суперечливі судження, які покажуть, що означає мати справу з публікою. Найменш помітним у книзі залишилося те, що завжди робитиме її неповторною: простота сюжету й цілісність інтриги, яка зосереджена в трьох особах і підтримується впродовж шести частин без вставних епізодів, без романтичних пригод, без найменшої зловорожості у характері осіб чи в їхніх діях. Дідро розсипався у похвалах Річардсону [200]за дивовижну різноманітність його картин та безліч персонажів. Нема мови, книги Річардсона варті уваги, бо він зумів дати яскраву характеристику всім героям своїх романів; але щодо кількості персонажів, то тут його твори не гірші за творіння авторів найбільш обивательських романів, які зазвичай компенсують убозтво своїх ідей безліччю персонажів і пригод. Легко збудити увагу читача, безупинно змальовуючи нечувані події й усе нових персонажів, які змінюють одне одного, мов фігури у чарівному ліхтарі, та значно важче постійно підтримувати таку увагу на одних і тих самих предметах і притому без чудових пригод. І якщо за інших рівних умов простота сюжету підсилює красу твору, то романи Річардсона, чудові з багатьох поглядів, у цьому не можуть дорівнятися до моїх. Проте мій роман помер, я це знаю, і знаю причину цього, але він воскресне.